ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

27.02.2018 16:00

[Секция 2. Конституционное право. Конституционное процессуальное право. Международное право]

Автор: Абросімов Євген Олександрович, аспірант, Київський університет туризму, економіки і права

Конституція України визначає комунальну власність як матеріальну основу місцевого самоврядування в Україні. Відсутність належної матеріальної бази унеможливлює ефективну реалізацію самоврядних прав територіальної громади, у зв'язку з чим питання здійснення належного захисту комунальної власності завжди є актуальним. Але попри існування такого актуального питання, на сьогоднішній день воно не є вирішеним на практиці, і навіть з наукової точки зору бракує досліджень, присвяченим не просто загальним положенням про право власності, а саме таким, що стосуються права комунальної власності територіальних громад.

У ст. 20 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV (далі – ЦК України) передбачено, що право на захист особа здійснює на власний розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом [1].

Проте, зазначену норму не можна повноцінно використовувати по відношенню до комунальної власності. В тих випадках, коли відбувається порушення цього права, органи місцевого самоврядування, до компетенції яких віднесене управління комунальним майном, зобов’язані реалізувати право територіальної громади на захист. Але безпосередньо територіальна громада, що є власником комунального майна, юридично позбавлена можливості здійснити захист свого права власності в судовому порядку, навіть через свої представницькі органи.

У проекті Закону України «Про комунальну власність в Україні» розділ VІI присвячений захисту права комунальної власності, однак у ньому містяться загальні положення про право на захист. Такі положення є і у інших проектах, однак у жодному з них не передбачено способів захисту саме права комунальної власності [2; С. 383].

Судові справи за позовами про захист права власності є найпоширенішими категоріями серед цивільних справ, що розглядаються українськими судами. І в цих умовах найбільш гостро стає проблема зі способами захисту права комунальної власності, які спричиняють деякі труднощі при здійсненні судочинства судами.

Перш за все треба сказати, що стосовно реалізації права на судовий захист права комунальної власності територіальними громадами, існує проблема визначення особи позивача. Судова практика свідчить про те, що позивачами у цих справах є органи місцевого самоврядування.

За загальним правилом право на захист права власності має та реалізує власник. Єдиним суб’єктом права комунальної власності є територіальна громада. Органи місцевого самоврядування, у свою чергу, є лише суб’єктами управління об’єктами права комунальної власності. Здійснення повноважень власника відбувається за рішенням органу місцевого самоврядування, однак власником комунального майна є територіальна громада [6; С. 144].

На жаль, іноді навіть судові органи помилково визначають як власника комунального майна не територіальну громаду, а інші органи (ради або державні адміністрації). Наприклад, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в ухвалі від 11.03.2004 р. у справі за позовом кількох фізичних осіб — жителів багатоквартирного будинку та об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «Добробут» до Франківської районної державної адміністрації м. Львова (далі — Райдержадміністрація) про визнання незаконним розпорядження Райдержадміністрації від 14.10.1999 р. № 1043 щодо надання дозволу на реконструкцію квартири з використанням горища, усунення переобладнання горища, демонтаж металевих грат, помилково зазначає, що «будинок перебуває у власності Райдержадміністрації» [5; С. 139].

На практиці можна зіштовхнутися з такими твердженнями, що органи місцевого самоврядування можуть також розглядатися як суб’єкти права комунальної власності. Мається на увазі, що коли місцеве населення у сфері відносин комунальної власності виступає первинним власником, то органи місцевого самоврядування можуть бути визначені як публічні власники. Тобто не тільки як органи, що лише здійснюють повноваження від імені і в інтересах територіальної громади, а й можуть самостійно їх формулювати, ототожнюючи своє вольове бачення з баченням населення. З таким припущенням важко погодитися, оскільки таке розуміння, як наслідок тягне за собою розщеплення права комунальної власності та існування кількох прав власності на один об’єкт.

У ч. 2 ст. 2 ЦК України [1] закріплено можливість участі територіальної громади поряд з іншими суб’єктами публічного права у цивільних відносинах. Поряд з цим у законодавстві не визначено статусу територіальної громади як учасника цивільних відносин. Необхідно погодитися з думкою О.О. Первомайського [3; С. 83], що територіальна громада має отримати власну цивільну правосуб’єктність, тобто здатність до участі у цивільних правовідносинах. При цьому він бачить два можливих шляхи у процесі отримання територіальною громадою статусу самостійного учасника цивільних правовідносин: а) внаслідок визнання її окремим видом учасників цивільних правовідносин; б) внаслідок визнання її різновидом юридичної особи публічного права.

Способи цивільно-правового захисту права власності закріплені в ЦК України в окремій главі 29. До них, зокрема, належить віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, визнання незаконним правового акта, що порушує право власності [1].

Судовий захист порушених прав є єдиним загальноприйнятим способом захисту. Така позиція проявляється в тому, що кожна особа, як будь-який учасник правовідносин, має право звернутися до суду, зокрема для захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Існують і інші форми захисту, так звані спеціальні, названі через те, що можуть застосовуватись тільки у випадках, встановлених законом. У зв’язку з цим одразу виникає питання, чи можливо використовувати інші способи захисту права комунальної власності, що будуть мати результат і ефективність не менш, ніж на рівні судового способу.

Відповідно до ст. 18 ЦК України [1] нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. За виконавчим написом провадиться стягнення в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством України для виконання судових рішень. Отже, захист цивільних прав нотаріусом здійснюється шляхом вчинення виконавчого напису, на підставі якого здійснюється відновлення порушеного права. Сьогодні закон не передбачає можливості захисту права комунальногї власності таким способом. У такому порядку можна відновити або захистити лише право, що випливає з грошового зобов’язання [2].

Відповідно до ст. 17 ЦК України [1] у випадках, встановлених законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Отже, цей спосіб захисту може бути застосований, лише якщо він визначений у законі як такий для захисту певного суб’єктивного цивільного права. Наприклад, за земельним законодавством України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів [3; С. 85].

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що для захисту права комунальної власності застосовується лише загальний спосіб юрисдикційної форми захисту — судовий захист.

Аналіз питання захисту права комунальної власності свідчить про те, що на сьогодні в законодавстві не закріплено єдиної системи заходів запобігання порушенню права комунальної власності, не врегульовано застосування засобів захисту права комунальної власності. Враховуючи специфіку об’єктів, цілей їх використання, суб’єктів управління необхідність закріплення в законодавстві спеціальних норм, присвячених регулюванню захисту права комунальної власності.

Література:

1.Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ru/435-15. 

2. Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ // Вісник Верховного Суду України. – 2014. – № 6. – С. 14-22. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vvsu_2014_6_7. 

3. Баранова Л.М. Питання захисту комунальної власності / Л.М. Баранова // Державне будівництво та місцеве самоврядування. – Х.: Право, 2006. – Вип. 12. – С. 79-90.

4. Волинець Т.В. Способи захисту права комунальної власності / Т.В. Волинець // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. – 2016. – № 850. – С. 380-384.

5. Кирєєва І.В. Специфіка припинення публічних форм права власності на землю / І.В. Кирєєва // Наше право. – 2015. – № 2. – С. 136-140. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2015_2_25. 

_____________________

Науковий керівник: Носенко Олексій Віталійович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри загальноюридичних дисциплін, Київський університет туризму, економіки і права


Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота