ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПРАВОВИХ РЕЖИМІВ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

30.11.2018 14:56

[Секция 3. Гражданское и семейное право. Гражданское процессуальное право. Коммерческое право. Жилищное право. Обязательственное право. Международное частное право. Трудовое право и право социального обеспечения]

Автор: Кришевич Тетяна Юріївна, здобувач вищої освіти Навчально наукового інституту №4 Національної академії внутрішніх справ


Предметом регулювання сімейного права є суспільні відносини, які виникають між особами, що перебувають між собою в шлюбі або за родинними чи іншими ознаками є членами сім'ї. При цьому сімейне законодавство регулює загалом дві групи сімейних відносин: особисті й майнові. Серед останніх особливе місце посідають майнові відносини, що виникають між подружжям, зокрема, із приводу володіння, користування, розпорядження майном, набутим до шлюбу чи в період шлюбу. Відповідно сімейне законодавство передбачає спеціальний правовий механізм врегулювання таких відносин шляхом установлення для них відповідного правового режиму.

Шлюбний договір — новий для українського законодавства правовий інститут. Проте це не означає, що він є таким для світової практики. Тривалий час він існує в законодавствах більшості країн світу і, як будь-яке інше явище, має своє історичне підґрунтя.

Для розгляду правової природи даного явища необхідно звернутися до першооснов права — Римського приватного права.

Шлюб (nuptiae, matrimonium) як соціально вагомий союз чоловіка і жінки визначав правове положення дітей, народжених у цьому союзі, майнові відносини між подружжям та право наслідування. По відношенню до цих прав шлюб поставав юридичним фактом, проте укладання такого союзу цілком залежало від волі майбутнього подружжя і було юридичним правочином. Винятково індивідуальний характер шлюбу виявлявся в тому, що юристи розглядали індивідуальну волю — affectio maritalis (намір перебувати у шлюбі) — як надзвичайно суттєву в структурі інституту.

Укладенню шлюбу передували заручини (sponsalia). У стародавні часи та на початку класичного періоду сторони вчиняли правочини у вигляді заприсягання укласти шлюб. Позовне переслідування на підставі встановленого обов'язку практикувалося у латинських містах до І ст. до н.е., але згодом було відмінене. У класичний період заручини справляли лише моральний вплив на нареченого та наречену, адже принцип свободи укладання шлюбу вважався першочерговим. Наприкінці перед класичного періоду заручини могли бути укладені у вільній формі, тобто лише однією згодою. Але в посткласичний період, під впливом християнства, практика заручин знов набуває обов'язкового характеру і супроводжується внесенням завдатку, який утрачався нареченим у разі відмови від укладання шлюбу, проте наречена або її батько при порушенні обіцянки відповідали у чотирикратному розмірі від суми отриманого завдатку; лише у 472 р. Імператор Лев скоротив відповідальність до двократного розміру завдатку. Розірвання шлюбу відбувалося у випадку загибелі, втрати свободи або громадянства одним із подружжя, а також внаслідок розлучення, яке мало вільний характер.

Свобода укладання шлюбів та розлучень була піддана суттєвим обмеженням при Августі. Зокрема, його законодавство було націлене на стимулювання росту кількості римських громадян: звідси й заходи по зміцненню родини, заохочення "правильних" шлюбів та обмеження позашлюбних зв'язків, від яких не могли народитися римські громадяни.

Майнові відносини подружжя у давнину визначалися не шлюбом, а переходом жінки під владу чоловіка. Шлюб сам по собі ніяк не впливав на майнові права сторін. Однак те майно, яке існувало виключно для цієї родини, отримувало особливий режим і його приналежність залежала від збереження шлюбу. Таким майном визнавалося придане. Це майно з'являлося в новоствореній сім'ї з боку дружини та супроводжувало її, із метою ствердження становища дружини у новій для неї спільності, психологічно впливаючи на чоловіка та його родичів. На випадок розлучення з ініціативи чоловіка на його боці виникало почуття обов'язку стосовно родини знехтуваної жінки в обсязі приданого. Вважалося цілком справедливим повернути це майно разом із жінкою, із якою воно асоціювалося. Проте, слід зазначити, що уявлення про приналежність приданого бере до уваги окрему особу: про придане говорять як про майно самої дружини саме в ситуації розлучення. Проте асоціативний зв'язок цих речей з жінкою повинен був бути достатньо міцним, щоб на випадок розлучення стала можливим реанімація відносин приналежності.

Цілком зрозумілою є необхідність поновлення майна жінці у разі розірвання шлюбу, який не супроводжувався переходом під владу чоловіка. При цьому враховувалися всі плоди та приріст цих речей, які не були споживані протягом шлюбу. Але, необхідно зауважити, що у випадку розірвання шлюбу за ініціативою жінки чоловік міг утримати шосту частину приданого на кожну дитину, але не більше половини всього приданого, а також мав право отримати компенсацію на свою користь у кількості восьмої частини приданого або шостої, якщо причиною була подружня невірність.

Юстиніан передбачив також складання письмового документа про встановлення приданого як обов'язкової умови укладення шлюбу особами сенаторського стану та знаті. 

Існувало і таке поняття, як передшлюбний дар нареченій (donatio ante nuptias). У класичний період особливість такого дарування полягала у тому, що шлюб вважався його умовою. Це означає, що якщо шлюб не укладався, то дарування скасовувалося. Якщо ж шлюб був укладений, то жінка мала право вимагати це майно лише у випадку розлучення. Отже, дарування виконувало роль штрафу на випадок розлучення. За часів Юстиніана режим цього майна дещо змінюється. Дарування могло бути зроблене і після укладання шлюбу, але незалежно від цього у разі смерті чоловіка або розлучення з його вини жінка отримувала спеціальне речове право, тоді як власність на це майно переходило до дітей. Пізніше було передбачене отримання вдовою права власності на це майно на рівні з дітьми, якщо вона не уклала новий шлюб.

Так поступово складалася римська система майнових відносин між подружжям. І ґрунтувалася вона на принципі юридичної роздільності майна, який, безперечно, ніяким чином не заважає при вдалих шлюбах, але є певною гарантією незалежності майна (за умови його наявності) як чоловіка, так і дружини при невдалих шлюбах. Як не дивно, але цей принцип і на сьогодні визнаний законодавствами багатьох країн, в тому числі й законодавством України, принцип спільності майна подружжя співвідноситься з принципом роздільності певного майна.

Отже, зважаючи на зазначене, можна зробити висновок, що договірні відносини між чоловіком та дружиною існували ще за часів римського права. І хоча вони не зовсім схожі на договірні відносини подружжя у теперішньому їх розумінні, все ж таки вбачається можливим проведення певної паралелі між договорами, які існували ще за часів римського права і тими договорами, які подружжя мають змогу укладати між собою сьогодні.

Отже, договірні відносини між чоловіком та дружиною з приводу майна можна вважати основою розвитку подальших договірних відносин подружжя, зокрема, шлюбного договору.


__________________________

Науковий керівник: Полішко Наталія Леонідівна, старший викладач кафедри цивільного права і процесу Національної академії внутрішніх справ





 

Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота