ФІКТИВНІСТЬ ТА УДАВАНІСТЬ ПРАВОЧИНІВ: ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАВОВА РЕАЛЬНІСТЬ - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ФІКТИВНІСТЬ ТА УДАВАНІСТЬ ПРАВОЧИНІВ: ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАВОВА РЕАЛЬНІСТЬ

19.03.2019 15:35

[Секция 3. Гражданское и семейное право. Гражданское процессуальное право. Коммерческое право. Жилищное право. Обязательственное право. Международное частное право. Трудовое право и право социального обеспечения]

Автор: Волков Микита Сергійович, студент магістратури, спеціалізація «Цивільне право» Київського національного університету імені Тараса Шевченка


Цивільний кодекс України та судова практика дають змогу сказати, що фіктивні та удавані правочини є особливими видами дефектних правочинів. У той самий час, природа даних правочинів є дещо схожою – спільна ознака цих правочинів у тому, що зобов’язання вказані у них не виконуються. 

Відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. [1] Постанова Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року зазначає, що такий правочин може мати місце при наявності умислу обох сторін. У той самий час, суд не застосовує жодних наслідків до цього правочину, адже вже сам факт передачі майна за правочином є ознакою, що нівелює його фіктивність. [2] Таким чином, враховуючи той факт, що правочини в цілому визнаються недійсними для того, щоб повернути майно, кількість таких правочинів є невеликою порівняно з іншими, а практика показує що особи, що звертаються в суд неправильно розуміють поняття фіктивності. Вищезазначена Постанова зазначає, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Таким чином, доказування психологічних намірів особи є дуже складним. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2017 року було відхилено касаційну скаргу особи і зазначено, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. [3]

Судова практика показує, що фіктивні правочини часто укладаються між близькими особами з метою захисту чи приховування свого майна, а те, що близькі особи проживають разом або близько один до одного та користуються спільним майном жодним чином не змінює фактичні відносини особи з цим майном. Так у рішенні Полтавського районного суду Полтавської області від 5 лютого 2019 року описано як відповідачі (будучи родичами)  шляхом відчуження одне одному житлового будинку ухилилися від зобов’язання одного з відповідачів до позивача з приводу оплати позивачу ремонту будинку, що проводилися ним за власні кошти. [4] Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області 8 лютого 2019 року описує, як було укладено договір купівлі-продажу автомобіля з метою ухилення відповідача від відшкодування шкоди позивачу за попереднім судовим рішенням. Суд зазначив, що визнаючи оспорюваний договір недійсним, суд враховує обізнаність відповідача щодо прийнятого відносно нього судового рішення про стягнення грошових коштів, незначну часову віддаленість від моменту ухвалення судового рішення до укладення договору купівлі-продажу, а також вочевидь занижену вартість власне предмету договору. [5] 

Досить переконливим аргументом для суду при задоволенні таких позовних заяв є наявність певного судового спору щодо майна, що «відчужується» за фіктивним правочином. Відповідно до Постанови Верховного Суду від 15 січня 2019 року судами встановлено, що ТОВ Інженерний центр «Енергомаш» в особі колишнього керівника, відчужуючи на користь ТОВ «Тімсен» за Договором нерухоме майно, був обізнаний про наявність судового спору стосовно стягнення з нього (як боржника за кредитним договором) заборгованості на користь ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», а, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на таке нерухоме майно. Водночас відчуження такого нерухомого майна відбулося на користь пов'язаної юридичної особи - ТОВ «Тімсен», єдиним учасником якого виступав відповідач. [6] 

Таким чином, визнання правочину фіктивним потребує досить складної доказової бази і дуже важливо, щоб докази своєю сукупністю доводили дану фіктивність – це може бути «відчуження» майна у невеликий проміжок часу до чи після судової справи, фактичне продовження використання майна особою, «відчуження майна» афілійованій особі, символічна оплата договору або його безвідплатний характер тощо. 

Удаваний правочин передбачений статтею 235 Цивільного кодексу України представляє собою «маску» правочину – правочин, що визнається удаваним не існував взагалі, адже він був лише прикриттям для правочину, який вчинявся сторонами насправді. Наслідком такого правочину, є регулювання відносин правочином, який особи насправді вчинили. [1]

Удаваність правочину потребує не менш складної доказової бази ніж фіктивність правочину. Відповідно до Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 21 червня 2017 року  позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином. [7] 

Удавані правочини є схожими із фіктивними, адже вчиняються вони не з метою виконання прав та обов’язків цього правочину. Судова практика показує, що через удавані правочини особа може «обійти» певні заборони законодавства, або посприяти певному власному майновому інтересу. Рішення Волноваського районного суду Донецької області 10 квітня 2018 року показує яким чином можна «вивести» майно із режиму спільної сумісної власності подружжя, навіть якщо воно було придбане під час шлюбу. Предметом спору є автомобіль що був власністю чоловіка, який він, за фактами справи, начебто обіцяв подарувати дружині. Згодом, позивач (дружина) зазначає, що у сервісному центрі МВС міста Києва їм начебто пояснили, що оформити дарування неможливо, а оформити договір купівлі-продажу можливо. Позивач зазначав, що фактично, кошти за даним договором за автомобіль не сплачувала, і тому просила суд визнати договір купівлі-продажу фіктивним, а відносини щодо цього договору щоб регулювалися договором дарування. [8] 

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області 16 листопада 2017 року було встановлено регулювання відносин між сторонами нормами щодо договору купівлі-продажу і було визнано удаваними: доручення, з правом володіння, користування та розпорядження транспортним засобом з правом виїзду за межі України, та правом передоручення; розписку про отримання коштів за даний транспортний засіб. Позивач вказав, що звичайний договір купівлі-продажу неможливо було укласти у зв’язку з браком часу, та відсутності коштів на переоформлення права власності, оскільки всі заощадження було витрачено на купівлю транспортного засобу. [9] Дану аргументацію можна оцінювати критично, адже брак часу і відсутність коштів на укладення договору купівлі-продажу чомусь не відчувся, коли укладалося ще більше правочинів, на які можна було витратити більше часу і грошей. Таким чином, через таку юридичну конструкцію можна «обійти» певні перешкоди, які можуть бути у відчужувача майна, наприклад його арешт.

Практика також показує, що удавані правочини іноді плутають із фіктивними, у той час, коли головною відмінністю цих правочинів є те, що за удаваним правочином зі змісту правочину виникають не ті права та обов'язки сторін, а у фіктивному – вони взагалі не виникають. Прикладом цього може слугувати Постанова Верховного суду України від 24 вересня 2014 року. У даній справі позивач просила визнати договір дарування квартири фіктивним, адже він укладався між нею та відповідачем не з метою передачі квартири у власність відповідача. Договір дарування укладався як забезпечення виконання боргових зобов'язань позивачів перед відповідачкою за договором позики. Договір зазначав, що «під передачею квартири слід вважати символічну передачу речі». Передача дарувальниками обдарованій та прийняття обдарованою від дарувальників ключів від квартири, технічного паспорта свідчитиме про те, що передача речі відбулась». Дані положення договору дозволили відповідачу переоформити на себе право власності на квартиру за цим договором внаслідок того, що позивач не виконала свої зобов’язання як боржник за договором позики укладеного між нею та відповідачем. Верховний суд України встановив, що хоч сторони і зазначали, що не мали наміру передавати майно, воно фактично перейшло у власність відповідача, що свідчить про те, що договір дарування не може бути фіктивним. У даному випадку договір дарування є удаваним правочином для приховання договору застави, а тому у даних правовідносинах не може бути фіктивності правочину. [10]

Підсумовуючи вищевикладене, можна зазначити що фіктивні і удавані правочини, як правило, укладаються сторонами для того, щоб через певні особливості законодавства встановити для себе більш сприятливі права та обов’язки. Можливе навіть навмисне звернення до суду двох сторін із обопільним визнанням позовних вимог для того, щоб рішення суду було правовстановлюючим документом, який необхідний особам для реалізації своїх певних майнових інтересів, що часто може представляти собою зловживання правами. Судам слід детально аналізувати обставини справи та процесуальну поведінку сторін при даних провадженнях, адже за певних випадків рішення суду може виступати лише інструментом досягнення корисливих мотивів позивача і відповідача.

ЛІТЕРАТУРА

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року [Електронний ресурс] – режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [Електронний ресурс] – режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-09

3. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2017 року [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/70846331#

4. Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 5 лютого 2019 року [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79875427

5. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області 8 лютого 2019 року [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79729749

6. Постанова Верховного Суду від 15 січня 2019 року [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79289077

7. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 21 червня 2017 року  [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67360942

8. Рішення Волноваського районного суду Донецької області 10 квітня 2018 року [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73296357

9. Рішення Хустського районного суду Закарпатської області 16 листопада 2017 року [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/70638880

10. Постанова Верховного суду України від 24 вересня 2014 року [Електронний ресурс] – режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40731222



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота