ПОРУШНІСТЬ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА – ЗАГРОЗА СТАТУСУ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ПОРУШНІСТЬ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА – ЗАГРОЗА СТАТУСУ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

17.02.2020 22:23

[Секция 2. Конституционное право. Конституционное процессуальное право. Международное право]

Автор: Пасічна Юлія Павлівна, почесний працівник прокуратури України, член Української асоціації прокурорів, член Союзу юристів України


Визначення і дію в Україні принципу верховенства права закріплено в ст. 8 Конституції України, відповідно до якої Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Стаття 1 Конституції України визначає, що Україна є правова держава, в якій відповідно до ст. 3 Основного Закону людина є найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Конституційні права і свободи людини і громадянина відповідно до ст. 64 Конституції України не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України [1].

Водночас конституційна практика, тобто досвід реалізації конституційних приписів (принципів та цінностей) свідчить нажаль про протилежне. 

Держава в особі органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які зобов’язані згідно із ст. 19 Конституції України діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України не забезпечила дотримання правового порядку прав і свобод людини і громадянина, їх гарантованості і рівності, у тому числі щодо невідчужуваності та непорушності шляхом звуження змісту та обсягу, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ст. ст. 21,22, 24 Конституції України).

Ігнорування Законами України принципу верховенства права, зокрема задекларованого в ст. 43 Конституції України, права кожного на працю та гарантованого державою захисту громадян від незаконного звільнення, набуває сталої тенденції [1].

Як приклад, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX. Згідно з п. п. 1-3 Розділу І цього Закону внесено зміни до ст.ст. 32, 40, 42, 42-1, 49-2, 49-4,74,121, 252 Кодексу законів про працю України, якими змінено порядок переведення та скорочення прокурорів, особливості звільнення їх окремих категорій тощо, та водночас суттєво обмежено трудові права прокурорів у порівнянні з іншими категоріями громадян. 

Зокрема, п. 6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» указаного вище Закону України визначено, що з дня набрання чинності цим Законом, тобто 25 вересня 2019 року, усі прокурори Генеральної прокуратури, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення [2]. 

Такий спосіб попередження є грубим порушенням, не лише задекларованих Конституцією України сталих гарантій, а й норм Кодексу законів про працю України, який згідно із Рішенням Другого Сенату Конституційного Суду України від 04.09.2019 № 6-р(ІІ)/2019 (справа № 3-425/2019(6960/18) є основним нормативно-правовим актом, який регулює трудові правовідносини в Україні [3].

Адже, по-перше, незалежно від форм організації чи виду діяльності працівник повинен бути повідомлений про своє наступне вивільнення персонально не пізніше, ніж за два місяці (ч. 1 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України).

По-друге, якщо працівник перебуває на лікарняному, у відрядженні чи у відпустці, він не може бути звільнений, оскільки у ці періоди за такими особами повинно бути збережене місце роботи (ст. 74, ч. 3 ст. 121 Кодексу законів про працю України).

По-третє, положення ст. 42 Кодексу законів про працю України щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці не вступають у суперечність із необхідність додержання високого рівня професійних знань та умінь працівників, оскільки при скороченні чисельності чи штату працівників за вказаних вище обставин переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, інші ж преференції щодо залишення на роботі надаються за умови рівної продуктивності праці і кваліфікації [4].

Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція). Згідно із ст. 1 цієї Конвенції Високі Договірні Сторони (Уряди держав) гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.

Відповідно до ст. 14 Конвенції (Заборона дискримінації) користування правами та свободами, визначеними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статті, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою [5]. У даному випадку такою іншою ознакою є наявність у працівників статусу прокурора. 

Згідно з інформацією, розміщеною на офіційному веб-порталі «Судова влада України Державної судової адміністрації України тільки в період з 1 жовтня 2019 року до 29 січня 2020 року до Генерального прокурора та/або Офісу Генерального прокурора подано 370 позовних заяв про визнання протиправними дій та скасування наказів про звільнення, поновлення на посаді [6]. Не виключено, що на черзі ще більша кількість таких позовів до керівників регіональних та/або обласних прокуратур. 

Колективний дискримінаційний підхід у нормах Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, наслідком якого є численні порушення конституційних прав людини і громадянина, зокрема прав працюючого громадянина не є виключенням та єдиним «прикладом» порушення принципу верховенства права. 

Подібний «прецедент» вже попередньо закладено в Законі України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII, що спонукало громадян на вжиття заходів з метою поновленням порушених прав, у тому числі шляхом звернення до судових інстанцій не лише національних судів [7]. Так, у справі «Полях та інші проти України» (заяви №№ 58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18та 47749/18) Європейський суд з прав людини 17 жовтня 2019 року виніс рішення, яким одноголосно визнав порушення ст. 8 Конвенції, а саме права на повагу до приватного життя широко кола осіб унаслідок масового звільнення та наслідків, яке воно мало для них [8]. Такі рішення для України в підсумку несуть не лише репутаційні втрати, як правової держави, у тому числі шляхом зневіри в справедливість національної судової системи, а обтяжливі наслідки для державного бюджету у вигляді стягнення справедливої сатисфакції. 

Порушення конституційного права громадян на працю та гарантованого державою захисту від незаконного звільнення, основу яких закладено в указаних вище Законах України, не повинно мати своє продовження при прийнятті надалі одного із проектів Закону про працю від 28 грудня 2019 року № 2708 чи альтернативних: від 11 січня 2020 року  № 2708-1 та від 16 січня 2020 року № 2708-2, які розміщені на сайті Верховної Ради України. Мають бути забезпечені державні гарантії трудових прав громадян шляхом створення ефективних механізмів захисту від раптової втрати роботи [9]. 

У разі протилежного, відбудеться втрата, закріплених в Конституції України та міжнародно-правових документах принципів правового статусу людини і громадянина: рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом; невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод людини; неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод; гарантованості основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. 

Система українського конституціоналізму містить такі складові (елементи): принципи та цінності, зафіксовані в Конституції України; конституційні доктрини, у тому числі теорія Конституції; конституційна практика, тобто досвід реалізації конституційних приписів [10].

Чи не призведе в підсумку, наведене вище щодо порушення принципу верховенства права, до втрати нерозривного зв’язку теоретичного та нормативного аспектів конституціоналізму в Україні – системи ідей і поглядів щодо організації державного і суспільного життя, його змісту і форми згідно з Конституцією, із практичним аспектом пов’язаним з реалізацією положень Конституції Україні? Чи потребують на сьогодні захисту базові цінності, закріплені в Конституції України та охорона Конституції України в цілому? На ці питання мають відповісти та надати відповідні пропозиції (рекомендації) науковці в галузі конституційного права. У свою чергу суб’єкти, до числа яких також віднесено Верховну Раду України, мають забезпечити охорону Конституції України, у тому числі шляхом непорушності принципу верховенства права, збереження та недопущення втрати Україною статусу правової держави. 

Література:

1. Конституція України. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. 

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України із реформи органів прокуратури: Закон України від 19.09.2019 № 113-IX. URL://https://zakon.rada.gov.ua (дата звернення 15.02.2020).

3. Рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 04.09.2019 № 6-р(ІІ)/2019 (справа №3-425/2019(6960/18). URL: //https://www.ccu.gov.ua (дата звернення 15.02.2020).

4. Кодекс законів про працю України: Закон України від 10.12.1971 № 322-VIII. URL: //https://zakon.rada.gov.ua (дата звернення 15.02.2020).

5. Про захист прав людини і основоположних свобод: Конвенція 1950 р. Відомості Верховної Ради України. 1997. № 40. Ст. 263.   

6. Веб-портал «Судова влада України». URL://https://www.court.gov.ua (дата звернення 13.02.2020).

7. Про очищення влади: Закон України від 16.09. 2014 № 1682-VII. URL: //https://zakon.rada.gov.ua (дата звернення 15.02.2020).

8. Полях та інші проти України. Європейський суд з прав людини: Рішення від 17.10.2019. URL: //https://www.ukrinform.ua (дата звернення 15.02.2020).

9. Про працю: Проекти Законів України від 28.12.2019, від 11.01.2020 № 2708-1, від 16.01. 2020 № 2708-2. URL://https://rada.gov.ua (дата звернення 15.02.2020).

10. Конституційне право України: навчальний посібник для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання/(Т.М. Слінько, І.І. Дахова, Л.І. Летнянчин та ін.). – Харків: Право. 2019.- 292 с. 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота