ПРИВАТНОПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВА ОСОБИ НА БЕЗПЕЧНЕ НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНА ЦІННІСТЬ - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ПРИВАТНОПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВА ОСОБИ НА БЕЗПЕЧНЕ НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНА ЦІННІСТЬ

24.09.2020 12:53

[Секция 3. Гражданское и семейное право. Гражданское процессуальное право. Коммерческое право. Жилищное право. Обязательственное право. Международное частное право. Трудовое право и право социального обеспечения]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу


Питання належної реалізації та захисту права особи на безпечне довкілля є одним з найбільш актуальних в нинішній час. Можливість кожної особистості отримати надійну інформацію про стан навколишнього середовища та відповідно забезпечити належні умови для безпечного існування є гарантією реалізації права на екологічну безпеку. Практичне питання збереження елементів довкілля та захист екологічних прав є надзвичайно складною справою, у вирішенні якої система національного судочинства виявляється не дієвою з огляду на відсутність усталених напрацювань щодо справедливого правозастосування. Тож вельми ефективним вбачається метод адаптування до національної правової системи напрацювань міжнародних інституцій у досліджуваній сфері, передусім Європейського суду з прав людини, позаяк вони у цьому досягли вагомих результатів. Дійсно, наразі важливі аспекти захисту довкілля як складової частини охорони відповідного права людини реалізуються в практичній площині. Адже приписи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не визначають екологічні права як безпосередній об’єкт захисту. Відтак, за своєю прецедентною практикою Суд регулює охоронні відносини у даній царині шляхом опосередкованого захисту інших фундаментальних прав особистості. Це передусім право на життя, що охороняється правилами ст. 2 та право на приватність, захист якого відбувається в межах ст. 8 Конвенції. 

Стосовно інформаційного забезпечення процесу дотримання екологічних прав людини слід наголосити на необхідності неухильного дотримання конституційних гарантій стосовно можливостей кожної людини отримати правдиву та необхідну їй за обсягом інформацію про екологічний стан. Інформація про стан довкілля, як і будь-яка екологічна інформація, є елементом здійснення основного права людини на безпечне навколишнє природне середовище. Важливість досліджуваної проблематики виявляється не лише для національної правової системи, а й для міжнародних інституцій. Даному питанню присвячена низка актів, зокрема положення Орхузької конвенції. У ній, зокрема, вказується, що будь-яка інформація про біосферні процеси, стан природних екосистем, біологічне різноманіття зрештою спрямовується на досягнення благополуччя людини шляхом її використання. 

Важливе значення для правоохоронної діяльності в сфері реалізації охоронюваних законом екологічних прав громадян мають процесуальні гарантії їхнього захисту. Подібні гарантії розуміються як система юридичних засобів забезпечення здійснення екологічних прав фізичними особами в галузі екологічної безпеки, раціонального використаня природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища [1, c. 12]. Прикладам належного правозастосування при захисті повноважень особи на безпечне довкілля стала справа «Лопес Остра проти Іспанії» [2]. У ній заявниця вказувала, що поруч із її будинком декількома підприємствами за фінансовою допомогою держави було побудовано станцію із переробки відходів, яка почала працювати без ліцензії і в процесі своєї діяльності викидала в атмосферу смог та розповсюджувала неприєм¬ні запахи. Це, в свою чергу, призвело до погіршення стану здоров’я місцевих жителів, і, зокрема, мешканців кварталу, в якому живе заявниця. Пані Лопес Остра звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на бездіяльність муніципалітету стосовно незручностей, яких завдає очисна станція, розташована за кілька метрів від місця її проживання. При цьому вона послалася на пункт 1 статті 8 і на статтю 3  Конвенції, стверджуючи, що стосовно неї порушено право на повагу до житла, що заважає її особистому і сімейному життю, а також нелюдське поводження. 

Розглядаючи справу по суті, Суд встановив, що викиди станцією сульфату водню перевищували дозволений рівень, вони могли становити небезпеку для здоров'я жителів близьких помешкань і, нарешті, що можна встановити причинно-наслідковий зв'язок між цими викидами і хворобами, які мала донька заявниці. У будь-якому разі, Суд вважає, що у цій справі, навіть припустивши, що муніципалітет виконав обов'язки, які покладає на нього національне право, необхідно з'ясувати, чи національні органи влади вжили потрібних заходів для того, щоб захистити право заявниці на повагу до її житла, а також до її особистого життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. З урахуванням вказаних обставин було визнано «значне забруднення навколишнього середовища, яке може вплинути на добробут громадян і унеможливити користування ними своїм житлом настільки, що це негативно вплине на їх приватне і сімейне життя, не заподіюючи, тим не мен¬ше, значної шкоди їх здоров’ю». Виходячи з цього і  незважаючи на свободу самостійної оцінки, яка визнається за державою-відповідачем, Суд визнав, що остання не змогла підтримати необхідну рівновагу між економічними інтересами міста - мати очисну станцію - та ефективним здійсненням позивачкою її права на повагу до житла і до особистого та сімейного життя (п. 49, 50, 58). Отже було порушення конвенційної статті 8, але щодо вимоги за статтею 3 відмовлено. 

Таким чином ЄСПЛ напрацював прецедентний підхід, який дозволяє гарантувати судовий захист права кожного громадянина на чисте і здорове навколишнє середовище шляхом захисту конвенційних прав особи на життя та приватність. Подібна практика дала змогу на міжнародному рівні отримувати судовий захист від порушення своїх екологічних прав і громадянам України, адже до цього часу всі вимоги подібного штибу залишалися не задоволеними. Так у справі «Гримковська проти України» [3] ЄСПЛ розглянув скаргу заявниці, котра стверджувала, що через зміни у русі транспорту внаслідок ухвалення державного рішення про зміну магістрального руху її будинок зрештою став фактично непридатним для життя. Він зазнавав значної шкоди від вібрації та шуму, які створювали кілька сотень вантажних автомобілів, що проїжджали щогодини. Крім того, за цей час значною мірою підвищився рівень забруднення повітря, а в невідповідному покритті дороги утворилися численні вибоїни. Оцінивши усі обставини справи, суд підтвердив свою позицію, викладену ним у справі Лопес Остра: коли справа стосується екологічної небезпеки, небезпідставна скарга за статтею 8 може виникнути лише тоді, коли відповідна загроза сягає такого рівня, що призводить до значного погіршення здатності заявника користуватись своїм житлом, мати приватне та сімейне життя. Оцінка такого мінімального рівня є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність і тривалість шкідливого впливу та його фізичний і психологічний наслідок для здоров'я людини та якості її життя. Вивчивши наявні фактичні дані, Суд встановив, що сукупний вплив шуму, вібрації, забруднених повітря та ґрунту, спричинений магістральною дорогою, значною мірою не дав заявниці можливості користуватися правами, гарантованими статтею 8 Конвенції. Крім того було враховано, що Уряд не довів, що перед ухваленням рішення про визначення вулиці частиною магістральної дороги було підготовлено відповідне техніко-екологічне обґрунтування, а після цього впроваджено розумну політику природокористування. Також не доведено, що заявниця мала реальну можливість брати участь у прийнятті відповідних рішень, включаючи можливість оскарження дій міської влади у незалежному органі. Пам’ятаючи про ці два фактори та Орхуську Конвенцію, Суд не може зробити висновок, що у цій справі було досягнуто справедливого балансу. Таким чином, було порушення статті 8 Конвенції (п. 58, 62, 72).

Як бачимо, позиція Європейського суду як органу, покликаного забезпечити одноманітне справедливе застосування захисних механізмів, наразі є визначеною та усталеною. Певною мірою його правова позиція з розглядуваного питання була узагальнена в матеріалах справи «Дубецька та інші проти України» [4]. У цьому провадженні, визнавши, що протягом всього періоду, що розглядається, два забруднюючі підприємства здійснювали діяльність не у відповідності із застосовними положеннями національного екологічного законодавства, при цьому Уряд не зміг ані сприяти переселенню заявників, ані забезпечити функціонуючу політику, щоб захистити їх від екологічних ризиків, пов’язаних з постійним проживанням у безпосередній близькості від вказаних промислових підприємств, держава не змогла надати достатнє пояснення своєї неспроможності ані відселити заявників, ані знайти якісь інші шляхи ефективного вирішення їх індивідуального тягаря протягом більш ніж дванадцяти років. Тож, було констатовано порушення статті 8 Конвенції (п. 155-156). 

Відтак, можемо сказати, що належна охорона навколишнього середовища є невід’ємним елементом захисту права людини на приватність. Недоторканість приватного життя як правова категорія становить матеріально обґрунтовану та соціально гарантовану міру можливої поведінки особи, яка зумовлена бажанням утримати сферу своїх особистих інтересів, прагнень і поглядів від стороннього втручання. Інакше кажучи, це визначена нормами національного та міжнарод¬ного права поведінка особистості, що дозволяє їй реалізувати суб’єктивні нематеріальні можливості щодо утримання під контролем приватного життя. І природне середовище є складовою частиною приватності. При цьому прийнято вважати, що праве на безпечне довкілля, як і інші складові частини об’єкту правової охорони, містить два блоки: по-перше, це самі реальні факти і відносини, по-друге, інформація про ці факти і відносини. У подібний спосіб проявляється специфіка приватного життя фізичних осіб, як багатобічне і багатоаспектне явище. У матеріальному плані особистість реалізується через майнові, моральні, культурні й інші зв’язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми в сфері особистих взаємин, продовження роду, влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, участі у культурному просторі, доступі до безпечних природних ресурсів тощо. Реальний захист екологічних інформаційних прав особи здійснюється за рахунок регулювання доступу до екологічної інформації, що входить до складу позитивного обов’язку держави - охороняти життя та приватність людини, а також є елементом права на свободу вираження.

Перелік використаних джерел:

1. Стороженко С.В. Адміністративно-правове забезпечення екологічних прав громадян: Автореф. дис… канд. юрид. наук. 12.00.07. Київ, 2011. 21 с.

2. Рішення ЄСПЛ від 9 грудня 1994 року у справі «Лопес Остра проти Іспанії», заява № 16798/90. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_348

3. Рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року у справі «Гримковська проти України», заява № 38182/03); URL:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_729

4. Рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року у справі «Дубецька та інші проти України», заява № 30499/03. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_689



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота