ІДЕЯ СПІВМІРНОСТІ ЛЮДИНИ І ВСЕСВІТУ ЯК ПАРАДИГМА ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ ДО ВИВЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ ДУХОВНОСТІ - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ІДЕЯ СПІВМІРНОСТІ ЛЮДИНИ І ВСЕСВІТУ ЯК ПАРАДИГМА ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ ДО ВИВЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ ДУХОВНОСТІ

14.03.2023 14:49

[3. Философские науки]

Автор: Осипов Анатолій Олександрович, доктор філософських наук, професор кафедри філософії і педагогіки Національного технічного університету «Дніпровська політехніка»


У своїх дослідженнях філософська антропологія як міждисциплінарна наука спирається на широке коло знань про природу людини, які включають у себе як природничо-наукові, так і гуманітарні знання. У свою чергу, виникає необхідність кореляції цих знань, здобутих за допомогою різноманітних методологій. Особливо це стосується питання встановлення взаємозв’язку між природничими і гуманітарними знаннями про людину, що виражається у проблемі співвідношення та поєднання, відповідно, об’єктивної і суб’єктивної складових дослідження та своєрідності їх синтезу. Якщо ж притримуватися думки, що кожна людина є унікальною у своїх проявах, то виникає питання наскільки цю унікальність можливо осягнути, спираючись лише на узагальнюючі визначення, до яких прагне наукове знання.

Філософська антропологія у вивченні природи людини спирається на увесь арсенал методів, напрацьований як природничими, так і гуманітарними науками у різні періоди їх розвитку. Однак, постає питання про підгрунтя єдності даних методів з точки зору філософсько-антропологічного підходу, предмет якого полягає, з одного боку, у вивченні цілісної природи людини в усіх її проявах; з іншого, – у визначенні стрижневої якості людини, сутність якої полягає  у спрямуванні на духовне зростання, незважаючи на багатоманіття проявів «полісутнісного homo» [5]. Виходячи з такого розуміння предмета філософської антропології, слід визначити таку форму діяльності людини, яка б, по-перше, охоплювала собою усі рівні її природи, – рівні антропо-буття: тілесність, відчуття, почуття, мислення, цінності, переконання і Абсолют [4]; по-друге, проявлялася б як у природничо-науковому знанні, так і у гуманітарному; по-третє, виходила за межі наукової діяльності у простір повсякденності; по-четверте, виводила б людину у перспективі її розвитку на рівень співмірності із Всесвітом. Подібна діяльність слугує універсальним підгрунтям будь-якого творчого процесу, виступає підставою трансформацій психіки людини у напрямку її духовного зростання шляхом подолання своїх недоліків. 

Такою формою діяльності можна вважати наслідування, яке супроводжує людину на усіх етапах її життя, приймаючи різноманітні форми в залежності від чи то віку окремої особистості людини, чи то історичного етапу розвитку людства, чи то форми діяльності. Відома теза про те, що онтогенез у стислому вигляді проходить усі стадії філогенезу цього разу набуває особливого значення, тому до наслідування виступає загальною матрицею, на теренах якої розгортається співмірність, коеволюція людини і навколишнього світу. Наслідування у широкому розумінні, як зародок, включає у собі усі подальші трансформації  психіки, не втрачаючи свій зв'язок з онто-філогенетичним процесом, на перетині силових векторів якого здійснюється зростання духовного потенціалу особистості.

На першому етапі розвитку людства, – стадії первісного суспільства, ці фактори ще не диференціювалися один від одного: людина не відокремлювала себе від оточуючого її світу. Однак вже самим фактом діяльності, яка носила символічний характер, людина окреслювала межу між природним як таким і природним, артикульованим її діями, наповненими  змістом первісних вірувань фетишизму, тотемізму, анімізму і магії. Усі форми первісної магії, – гомеопатичної і контагіозної, конституювалися на імітативній дії, результатом якої стало подвоєння світу на реальний світ і світ, відтворюваний діями людини. Таким чином формувався внутрішній світ рефлексій, фантазій, потягів  тілесно-відчуттєво-почуттєвого процесу, який створювався в результаті усвідомлення наслідувальної дії. 

Інструментами такого подвоєння виступала аналогія, асоціативна подібність, схожість предмета зі створюваною в наслідувальній дії подобою предмета. Для цього людина користувалася усіма розвиненими і існуючими  на той час можливостями, – тілом, відчуттями і почуттями. Дані сутнісні сили були тим інструментарієм, за допомогою якого здійснювався процес відтворення як зовнішнього, так і внутрішнього змісту світу та людини. На матеріалі цих сутнісних сил здійснювалася імітація, відтворення властивостей оточуючого світу, конституювалася функція наслідування цьому світові, усвідомлювалися форми зв’язків (форми партиципації за Л. Леві-Брюлем [2]) між людиною і світом, а тим самим – і своєрідна форма співмірності людини і Всесвіту. Ця співмірність мала безпосередній характер і, з одного боку, організовувала єдність тілесності, відчуттів і почуттів із зовнішнім предметом. на який спрямована наслідувальна дія; а з іншого – формувала умови для виникнення внутрішньо-духовного осягнення сутності світу.

Наступна форма співмірності Людини і Всесвіту формується у період стародавніх цивілізацій на теренах міфології, діючими персонажами яких виступають боги, пантеон богів,  – екстрапольовані назовні внутрішні сили людини, представлені в антропоморфному вигляді. Так, наприклад, у міфології Межиріччя, стародавнього Єгипту, упанішад і філософії стародавньої Індії та Китаю можна бачити, як поступово диференціюється уявлення про структуру тіла людини (певних його органів) та відповідність їх діяльності певним космічним процесам, – планетам сонячної системи, металам, ритмам року, циклам років, дням тижня тощо. Співмірність Людини і Всесвіту у даному випадку наповнюється більш конкретним змістом і розгортається у формі символічного бучення світу. Квінтесенцією цієї форми співмірності виступає положення Гермеса Трисмегіста про тотожність верху і низу як умову здійснення речей видимих і невидимих: «Те, що внизу, – подібне до того, що вгорі, А те, що вгорі, – подібне до того, що внизу. І знати це треба для того, аби набути пізнання найпречудовішого Єдиного!» [3]. Одним із найяскравіших прикладів співмірності Людини і Всесвіту виступають системи символів в астропсихології, де знакам Зодіаку, планетам, домам гороскопу, числовим визначенням аспектів між точками гороскопу, нерухомим зіркам (міфологія сузір’їв) тощо ставляться у відповідність частини тіла людини, її органи, психологічні характеристики особистості. Більше того, астрологічний символізм, розширюючи сферу своїх інтерпретацій, вже у стародавні часи стає своєрідною «універсальною алгеброю» осягнення будь-яких процесів як зовнішнього світу природних і соціальних процесів, так і внутрішньо-духовних процесів індивіда і соціуму взагалі [7]. Таким чином, розумінням того, що цілісність природи людини співмірна із цілісністю Всесвіту, просякнуті стародавні міфологічні уявлення, які у символічній формі магічної дії, ритуалу, містерії намагаються конституювати єдність усього сущого. 

Далі, через традиції східної філософії, наприклад, даосизму («пізнай самого себе і ти пізнаєш увесь світ», «навчись керувати собою і ти навчишся керувати світом»), через позицію Платона про те, що душа людини містить у собі усю сукупність знань і завдання лише у тому, щоб їх пригадати, – дана ідея досягає апогею у неоплатонізмі у розумово-аналітичній формі як діалектика Єдиного і множинного. Водночас антична філософська традиція була пов’язана з розумінням зв’язку філософії зі способом життя пошукувача мудрості [1]. 

У свою чергу, християнство, спираючись, з одного боку, на  парадигму неоплатонізму, а з іншого – на інтуїтивно-емоційну складову природи людини (віра), пропонує свій варіант ідеї тотожності макро- і микрокомсу. Він полягає у вірі єдності Святої Трійці, центром тяжіня якої є особистість Христа, котрий у своєму єстві поєднав вселенсько-духовну (божественну) і індивідуально-матеріальну (земну) природу людини. Релігійна антропологія, починаючи з Августина Блаженного, акцентує увагу на тій позиції, що пошуки Бога слід здійснювати у напрямку самопізнання – через пізнання Бога у своєму серці.

З точки зору аналізу процесу трансформації природи людини у контексті розвитку даних факторів мають значення концепція тотожності  мікро- і макрокосму та онто- і філогенезу. Ідея тотожності макро- і мікрокосму виникнула за умови, коли людина на початковому етапі розвитку культурних надбань почала свідомо їх ретранслювати у формі культивації певних традицій. У ході даного процесу відбувалося становлення інститутів здобуття, накопичення і передачі знань, навичок, вмінь, компетенцій тощо. Найбільш евристично цінною для усвідомлення людиною своєї природи та конституювання методології вдосконалення особистості стала парадигма тотожності мікро- і макрокосму, яка протиягом століть культивувалася як   у духовних практиках (мораль, релігія, мораль), так і у практичній філософії (наприклад, парадоксальна практика даосизму. практика маєвтики Сократа, філософія як спосіб життя в античній культурі за П’єром Адо [1], сучасні психотерапевтичні практики тощо). У ХХ столітті М. Шелер  [6] розробив концепцію співмірності людини і Природи, яка охоплює собою увесь комплекс природничого і гуманітарного знання на засадах міждисциплінарного підходу і надає можливість з’ясувати процес духовного розвитку людини як взаємозустрічний рух матерії до духу і духу до матерії.

Література

1. Адо П’єр.Філософія як спосіб життя. – Новий Акрополь, Київ. 2020. – 312 с. 

2. Леві-Брюль Л. Надприродне у первісному мисленні / Пер. під ред. В.К. Нікольського і А. В. Кісіна М., 199. – 372 с.

3. Класика духовної філософії і сучасність/https://ua.philosophy-of-religion.org.ua/l.html

4. Осипов А. О. Онтологія духовності: Монографія ; У двох книгах. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. Книга1. – 234 с.; Кн. ІІ. –  232 с.

5. В. Г. Табачковський. Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка в пошуках "неевклідової рефлективності". – К.: Ін-т філософії НАН України/ К. : ПАРАПАН, 2005. – 432 с. 

6. Шелер М. Положення людини у космосі//Читанка з філософії: У 6 книгах. – К.: Довіра, 1993. – Кн. 6: Зарубіжна філософія ХХ століття. – С. 146 - 152.

7. Fidelsberger Heinz. Astrologie 2000. Struktur einer Wissenschaft von Morgen. Kremeyr&Scheriau, Wien, und die neue Schweizer Bibliothek, Zürich, 1972. – 384 p. 

Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота