РЕІНТЕГРАЦІЯ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ: СВІТОВИЙ ДОСВІД - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

РЕІНТЕГРАЦІЯ ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ: СВІТОВИЙ ДОСВІД

24.11.2023 11:31

[10. Политические науки]

Автор: Янін Олексій Ігорович, аспірант кафедри політології та міжнародних відносин Національного університету «Львівська політехніка», Україна


Реінтеграція тимчасово окупованих територій є актуальним питанням у сучасному світі з огляду на його складність та прямий вплив на геополітичну стабільність, регіональну безпеку та міжнародні відносини. Мирне та стійке рішення щодо врегулювання конфліктів на окупованих територіях постає важливим завданням для міжнародної спільноти в поглибленні миру та стабільності у світі.

Світовий досвід реінтеграції тимчасово окупованих територій – різноманітний: дипломатія, економічні заходи та соціокультурні ініціативи для відновлення контролю і єднання національної території. Процеси реінтеграції – складні та тривалі, вимагають уважного планування та співпраці з міжнародним співтовариством, а з 1945 р. вбачається необхідність комплексного підходу. Міжнародна співпраця і підтримка – ключові у фасилітації успішного процесу реінтеграції та відновлення стабільності національної території. Важливість проблеми постала із розпадом Радянського союзу та переходу до багатополярної системи міжнародних відносин, а більшість конфліктів існує і до сьогодні. Цінними був досвід Карабахського, грузинсько-російського, Придністровського конфліктів, а також питання частково визнаного Косово. 

Нагірний Карабах – регіон, що зумовив напруженість та конфлікти між Вірменією та Азербайджаном. Із розпадом СССР у 1991 р., обидві країни висунули претензії щодо контролю над цим регіоном. У 1994 р. було укладено перемир'я, проте питання щодо статусу Нагірного Карабаху залишилося відкритим. У вересні-листопаді 2020 р. розгорнувся новий етап ескалації конфлікту. Пошук рішення включав у себе міжнародні спроби посередництва, а також багатосторонні переговори. Проте складні питання щодо статусу та контролю ускладнювали процес реінтеграції. Азербайджан вважає Нагірний Карабах своєю суверенною територією, виходячи з міжнародного права, а Вірменія – підтримувала незалежність через етнічних вірмен. [5] Отже, основою конфлікту постав національний чинник та питання територіальної цілісності згідно міжнародного права. Окрім того, до конфлікту опосередковано залучалися треті сторони – РФ та Туреччина. РФ розмістила свій «миротворчий» контингент збройних сил в регіоні, направлений на допомогу збройним формуванням невизнаної республіки, а Туреччина надавала військову допомогу Азербайджану.

Нагірний Карабах відображає важливість розуміння історичних та етнічних аспектів в розв'язанні конфліктів. Останні повідомлення показують, що конфлікт вважається вирішеним юридично, оскільки у вересні 2023 р. Азербайджан розпочав антитерористичну операцію в Нагірному Карабасі, яка закінчилася угодою між Нагірним Карабахом та Азербайджаном, а також капітуляцією влади невизнаної республіки. Таким чином, територіальна суперечка завершилася за допомогою військової міці Азербайджану, у той час коли «мʼяка сила» не віднайшла свого ефективного використання. 

Конфлікт між Молдовою і Придністров'ям – один із прикладів, де виникла тимчасова окупація та прагнення до реінтеграції. Під час подій що сприяли розпаду Радянського Союзу, Придністров'я проголосило незалежність від Молдови в 1990 р., маючи значну частину російськомовного населення. Цей конфлікт зумовив війну в 1992 р., після чого було укладено мирний договір, але статус Придністров'я залишався невирішеним. Регіон залишається фактично відокремленим від Молдови, а неврегульовані питання ускладнюють процес реінтеграції. Міжнародні посередники намагаються вирішити конфлікт шляхом політичних переговорів, але найважливішим аспектом реінтеграції є розв'язання статусу території. В той час як Молдова прагне забезпечити цілісність своєї території, Придністров'я амбітно виступає за збереження своєї незалежності. [4]

Проблема Придністров'я викликала численні варіанти її вирішення, а саме: ідея федералізації: (створення федеративної структури, де Придністров'я має ширші автономні права всередині Молдови, зокрема гарантії щодо мовних та культурних прав); європейські ініціативи (європейські партнери залучали Молдову та Придністров'я до співпраці, надаючи їм змогу спільно брати участь у перевагах європейської інтеграції); дипломатія (міжнародні переговорів, дипломатичні зусилля); миротворчі місії (численні місії ОБСЄ задля сприяння діалогу та вирішенню спорів, проте виявилися неефективними). Незважаючи на ці зусилля, питання Придністров'я залишається важливим викликом для Молдови та міжнародної спільноти, вирішення якого продовжує вимагати уваги та значних ресурсів. Залученість Росії та її «миротворчий» контингент збройних сил на території ускладнює процес реінтеграції значною мірою.

Для глибшого вивчення Придністровського конфлікту та його подальшої реінтеграції проведено SWOT—аналіз. Сильні сторони: діалог із міжнародним співтовариством (сприяє міжнародній легітимності, забезпечує додаткові ресурси для Молдови та верховенство міжнародного права); економічні ініціативи (стратегії, спрямовані на розвиток економіки окупованих територій, можуть створити позитивний вплив на місцеве населення та створити підґрунтя для мирної реінтеграції). Слабкі сторони: політична складність (складність та політична чутливість ситуації, що ускладнюватиме впровадження стратегій, через ідею обʼєднання з Румунією, яка є близька молдавській більшості); залежність від зовнішніх факторів (зовнішні гравці, зокрема РФ, що обмежує контроль Молдови над процесами). Слід зазначити, що це питання може бути вирішене завдяки Україні, проте необхідно досягти прогресу в українсько-російській війні. Можливості: підтримка міжнародними організаціями (залучення додаткового фінансування та експертної допомоги); культурний та освітній обмін (побудова довіри та взаєморозуміння між громадами, їх залучення до соціально-політичного життя Молдови). Загрози: геополітичні та військові загрози (втручання зовнішніх сил та загрози військового характеру, російський військовий контингент є основною загрозою); ІПСО (інформаційні кампанії третіх сторін проти реінтеграції вплинуть на думку суспільства та ускладнюватимуть впровадження стратегій). Отже, сьогодні питання не дійшло до фінального вирішення, проте відносна стабільність цього регіону дозволяє перемістити свою увагу на конфлікти, які є активними, та вимагають більше уваги.

Грузія стикається з проблемою тимчасово окупованих територій, яка виникла в результаті конфліктів із Росією – Абхазія та Південна Осетія – проголосили незалежність від Грузії за підтримки Росії у 1990-х рр.

У 2008 р. Росія розпочала збройну агресію по відношенню до Грузії, більш відому як Пʼятиденна війна. після якої визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії, залишивши регіони під своїм контролем, ускладнивши питання реінтеграції. Грузія визначає свою політику щодо повернення окупованих територій через комплексний підхід: дипломатичні зусилля (активна співпраця з ООН, ЄС та ОБСЄ); економічні проєкти (розробка проєктів розвитку окупованих територій – інфраструктурні реконструкції, створення спільних економічних зон); забезпечення Прав людини (робота правозахисних організацій для моніторингу та захисту прав мешканців окупованих територій); міжнародне партнерство (підтримка від ЄС щодо реалізації проектів розвитку, ініціатив задля повернення окупованих територій).

Окрім того, в Грузії існують законодавчі ініціативи та стратегії, спрямовані на врегулювання питань, пов'язаних з окупованими територіями, зокрема наступні: Закон "Про Окуповані Території Грузії" 2008 р.; "Державна стратегія щодо окупованих територій: Залучення шляхом співпраці" 2010 р. Навесні 2018 р. уряд представив новий план мирного повернення окупованих територій – "Крок до кращого майбутнього", що є продовженням Стратегії.[11] Ці ініціативи спрямовані на вирішення ключових питань реінтеграції та створення сталих умов для мирного співіснування на всій території Грузії.

Для більш структурованого вивчення грузинського питання застосовувався SWOT-аналіз, згідно якого: сильні сторони: міжнародна підтримка; ініціативи економічного розвитку. Слабкі сторони: політична складність; неспроможність контролювати окуповані території. Можливості: розширення дипломатичних зусиль; проекти інфраструктурного розвитку. Загрози: російська присутність та втручання; спротив груп населення. 

Питання Косово та Сербії в свою чергу є складним конфліктом і має численні історичні, етнічні та політичні аспекти. Косово є історичною частиною Сербії, але після Великої війни на Балканах та Першої світової війни, стало частиною Югославії, після розпаду якої у 1990-х рр. та конфлікту у 2008 р. албанське населення оголосило незалежність від Сербії. Незалежність Косово визнало більше 100-та країн, включаючи США та більшість країн Європи. Проте Сербія, підтримана Росією та іншими країнами, не визнає цю декларацію. У тому числі незалежність Косова не визнає і Україна, керуючись принципами міжнародного права. В основному албанське населення Косово становить більшість, тоді як Сербія прагне захисту прав та безпеки своєї етнічної меншості в регіоні. Міжнародне співтовариство, включаючи ООН та Європейський союз, брали участь в спробах вирішення конфлікту. [8] На сьогоднішній день Косово є об'єктом міжнародного співтовариства, і воно підтримується значною кількістю країн, зокрема, діє міжнародна безпекова місія (KFOR), призначена для забезпечення стабільності та безпеки у регіоні. Варто наголосити, що неспроможність досягнення домовленості між Сербією та Косово у питанні статусу та інших суттєвих аспектів продовжує ускладнювати розвиток ситуації, що в свою чергу описує конфлікт як комплексну проблему на Балканах, вирішення якої вимагає великих зусиль та компромісів сторін, включаючи міжнародну спільноту.

Важливо, що було розроблено різні механізми вирішення конфлікту, а саме: План Агенції ООН по питанням біженців (UNHCR); Резолюція 1244 Ради Безпеки ООН; «План Аннана»; «План Мартенсонів»; «План Ахтісаарі»; міжнародний нагляд; захист сербської культурної спадщини; шлях до європейської інтеграції тощо.

Проте, нещодавно відбулися зрушення у питанні вирішення конфлікту, а саме 18 березня 2023 р. у Північній Македонії президент Сербії А. Вучич та прем'єр-міністр частково визнаної держави Косово А. Курті узгодили дорожню карту імплементації угоди, розробленої Францією та Німеччиною та побудованого на принципі «не визнаємо, але взаємодіємо». Ці домовленості стали невідʼємною складовою процесу їхньої поглибленої співпраці з ЄС, у разі порушення якого обидві країни можуть мати негативні наслідки для процесів їхнього вступу Євроспільноти та фінансової допомоги. 

Аналізуючи ці конфлікти можна виділити такі риси притаманні даним кейсам: територіальні протиріччя; етнічні та культурні розбіжності; роль третіх сторін; деструктивний вплив на економіку; спроби міжнародного визнання; прагнення до миру та реінтеграції. Окремої уваги заслуговує деструктивна роль Російської сторони щодо реінтеграції вищезазначених територій, а саме: політичне та військове втручання (тенденція підтримувати розділений статус кво та контроль чи підтримка непідконтрольних територій); підтримка провладних сил (:підтримка локальних сил, які прагнуть відокремлення чи незалежності, тим самим створюючи нестабільність в регіонах; економічна залежність (застосування політики надання фінансової, гуманітарної та військової допомоги, що підсилює залежність територій від Росії); вплив на міжнародний процес (спроби блокувати або ускладнювати розв'язання конфліктів через вето у міжнародних організаціях); контроль над збройними силами (підтримка новостворених державних формувань). Російська роль стала об'єктом критики з боку багатьох країн та міжнародних організацій, але вона залишається важливим фактором у регіональних конфліктах. 

Реінтеграція тимчасово окупованих територій є комплексним та багатоаспектним процесом, що вимагає системного та стратегічного підходу, а також тісної взаємодії з міжнародними партнерами. Аналіз конфліктів навколо Нагірного Карабаху, Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії та Косово виявляє спільні конфліктогенні чинники - територіальні претензії, етнополітичні протиріччя, вплив зовнішніх акторів. Російська Федерація послідовно реалізовує стратегію підтримки сепаратистських утворень та заморожених конфліктів для посилення свого регіонального впливу. Для реінтеграції застосовується комплекс дипломатичних, економічних та гуманітарних інструментів, проте ключовим залишається досягнення сталих політичних домовленостей щодо правового статусу спірних територій, що постане цінним при реінтеграції окупованих територій України в майбутньому. Незважаючи на окремі позитивні зрушення, більшість проаналізованих конфліктів л ишаються далекими від остаточного врегулювання. 

Список використаних джерел 

1. Lynch D. Engaging Eurasia's Separatist States: Unresolved Conflicts and De Facto States. Washington: United States Institute of Peace Press, 2004. 122 p.

2. Буркут І. Косово: шлях до незалежності і проблеми сьогодення. Зовнішні справи. 2021. No 6. С. 18-25.

3. Капітоненко М.Г. Грузія після війни 2008 року: виклики для Європейської безпеки. Чорноморський безпековий діалог. 2018. Т. 1. С. 42–48.

4. Макаренко Є.А. Інформаційно-психологічний вплив Російської Федерації на процес врегулювання придністровського конфлікту. Політикус. 2018. No 1. С. 80-84.

5. Мінасян С. Карабахське питання в контексті геополітичного суперництва в Південному Кавказі. Політичне життя. 2018. No 2. С. 28-36.

6. Олійник О. Придністровське питання в контексті російсько-українських відносин. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2016. 380 с

7. Орєхова Т.В. Осетино-інгушський конфлікт: основні причини та спроби врегулювання (1989–2008 рр.). Сумський історико-архівний журнал. 2021. No XXXVІІ. С. 152–160.

8. Остап'юк М. Шлях Косова до незалежності та його вплив на територіальну цілісність Сербії. Гілея: науковий вісник. 2018. Вип. 132(5). С. 149-153.

9. Смірнова К.В. Мирне врегулювання територіальних конфліктів: теорія і практика. Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019. 270 с.

10. Тужба Е.Н. Приднестровский конфликт и перспективы его урегулирования. Вестник МГИМО-Университета. 2018. No 6(63). С. 158-179.

11. Халабузар П.В. Трансформация этнополитических конфликтов на постсоветском пространстве. Вестник РУДН. Серия: Международные отношения. 2018. Т. 18, No 1. С. 91-103.

12. Цвіка М.В., Ткаченко В.М. Європейський вектор у врегулюванні придністровського конфлікту. Зовнішні справи. 2018. No 12. С. 14-17.

13. Явір В.А. Етнополітичний конфлікт навколо Нагірного Карабаху: ґенеза, динаміка, механізми врегулювання. Політологічний вісник. 2018. No 86. С. 121-131.

__________________

Науковий керівник: Корнат Леся Ярославівна, доктор політичних наук, Національний університет «Львівська політехніка»



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота