ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ АКТІВ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 РОКУ - Научное сообщество
Главная
UA RU EN

Вас приветствует Интернет конференция!

Приветствуйем на нашем сайте

Рік заснування видання - 2014

ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ АКТІВ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 РОКУ

19.07.2024 11:07

[2. Юридические науки]

Автор: Гаряга Олег Олександрович, аспірант ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК»



Судова реформа 1864 року суттєво позначилась на принципах судочинства російської імперії, куди на той час входила значна частина українських земель. Проголошені реформою перетворення значною мірою видозмінили цивільний процес, який увібрав позитивний досвід європейського законодавства. Серед важливих нововведень того часу законодавець особливу увагу приділив процедурі оскарження судових актів. Зауважимо, що при здійсненні цивільного правосуддя могли бути допущені як фактичні, так і юридичні помилки. Їх необхідно було виправити незалежно від того, чому вони сталися, для чого було створено законний механізм [2, с. 46]. 

Процедура відправлення цивільного судочинства була унормована Статутом цивільного судочинства. Статут закріпив такі способи (порядки) оскарження судових рішень: 

1) звичайні: апеляційне оскарження, подання приватних скарг; 

2) особливі (надзвичайні): касаційне оскарження, прохання про перегляд рішень, прохання про відміну рішень з боку третіх осіб. 

Апеляційна скарга подавалась до вищої інстанції на остаточне рішення суду першої інстанції і містила прохання про перегляд справ [1, с. 234]. Апеляція подавалася на рішення по суті справи і призупиняла виконання рішення. Причому вона давала право суду винести нове рішення. Неостаточне рішення мирового судді щодо приватно-правового спору могло бути оскаржено в апеляційному порядку до повітового (окружного) з'їзду мирових суддів. Апеляційна скарга подавалася у місячний строк після проголошення рішення, тому мировому судді, який виносив рішення щодо першої інстанції. У ній могли бути зазначені нові докази, а також вказівки на порушення закону та неправильне вирішення приватних питань. Разом з тим, у ній не могли пред’являтися нові вимоги, не досліджені раніше.

На підставі поданої скарги суддя виносив ухвалу, надсилав її копію іншій стороні [5, с. 67], а саму апеляційну скаргу передавав з усіма додатками та актами провадження до мирового з’їзду впродовж трьох днів після її ухвалення. Прокурор, як і сторони, користувався правом подання апеляційної скарги, якщо брав участь у мировому розгляді як сторони (у справах шлюбних і законності народження). 

Повітовий з’їзд мирових суддів розглядав справи усно та публічно. Провадження у з’їздах мирових суддів здійснювалося за правилами, встановленими для апеляційного провадження у судових палатах (за рішеннями, винесеними окружними судами), але з низкою особливостей. Загалом вони зводилися до наступного: 

— не був потрібний виклик і явка сторін для вказівки місця перебування; 

— слухання справи розпочиналося читанням оскарженого рішення і самої скарги, а не доповіддю; 

– словесні пояснення хоча б однієї сторони були обов'язковими; у разі неявки обох сторін справа відкладалася до чергового з'їзду, про що сторони повідомляли повісткою; 

— виклик і допит свідків залежали від розсуду мирового з’їзду, проте сторони самостійно переймалися забезпеченням явки «своїх» свідків на процес; 

– висновок прокурора надавався лише за обмеженими категоріями справ, у випадках, зазначених у законі; 

— голова з’їзду оголошував сторонам рішення на тому ж засіданні; у складних справах оголошення рішення здійснювалося пізніше, останнього засідання того самого з’їзду. 

Рішення з’їздів мирових суддів викладалися у остаточній формі не пізніше семи днів з дня їх оголошення. У своєму рішенні з’їзд не міг виходити за межі апеляційних вимог сторін [4, с. 39].

Апеляційне провадження у судовій палаті проводилося аналогічно розгляду справи у першій інстанції (в окружному суді). Апеляційна скарга подавалася через окружний суд, який ухвалив рішення [3, c. 345]. У ній мало бути зазначено, в якій частині оскаржується рішення (повністю або частково), які докази, що спростовують рішення, і в чому полягає клопотання особи, яка оскаржує рішення. Копія скарги відразу направлялася процесуальному супернику для подання ним пояснення до судової палати, на що йому надавався місячний термін. Апеляційні скарги можна було подавати як особисто, так і надсилаючи їх поштою.

Судовій палаті як апеляційній інстанції було надано право досліджувати як юридичну, і фактичну сторону справи у тому обсязі, як і суду першої інстанції. Фактично це був, по суті, новий процес за незакінченою у першій інстанції справою; сторонам дозволялося подавати і нові докази на підтвердження своїх початкових вимог. 

Статут цивільного судочинства передбачив подання приватних скарг одночасно з апеляційною скаргою. Усі приватні скарги подавалися до суду (через суд першої інстанції): на ухвалу мирового судді – до з’їзду мирових суддів; окружного суду – до судової палати; на визначення останньої – до Сенату. Термін на подання приватної скарги було встановлено: на розпорядження мирового судді – один тиждень, окружного суду – два тижні; скарга на відмову у відведенні за мотивами підсудності подавалася протягом семи днів, на відмову у відведенні судді – протягом трьох днів. 

Скарга на повільність суду не обмежувалася строком і могла подаватися одразу до суду другої інстанції. Подання приватної скарги за загальним правилом не призупиняло ні самого провадження, ні приведення оскаржуваної приватної ухвали на виконання, за винятком скарг про підсудність справи та про відведення судді. 

Статут цивільного судочинства передбачив три особливі (надзвичайні) способи оскарження з метою скасування рішення, що відбулося («скасування-касація», «скасування-перегляд» і «скасування на прохання третьої особи»). Вони об’єднувалися законодавцем в одну групу; їх підсудність та процесуальні характеристики були дуже схожі. Насамперед вони були предметом розгляду в касаційній інстанції, а метою заявників було скасування рішення, яке набрало законної сили, та передача справи на розгляд по суті до іншої судової інстанції, аналогічну тій, що приймала початкове рішення.

Таким чином, судова реформа 1864 р. вперше чітко відокремила цивільний процес від кримінального. Статутом цивільного судочинства запроваджено якісно нові принципи цивільного процесу, що визначали становище судді у цивільному процесі, сторін і порядок здійснення судочинства тощо. Особливе значення у цьому зв’язку займала процедура оскарження судових актів, яка часто визначала основи здійснення цивільного судочинства у наступні роки.

Література:

1. Менюк Д. О. Історія становлення та розвитку інституту перегляду судових рішень у цивільному процесі України. Часопис Київського університету права. 2019. № 4. С. 233-238.

2. Нестерцова-Собакарь О. Вплив судової реформи 1864 року на розвиток цивільного судочинства в Україні. Порівняльно-аналітичне право. 2018. № 6. С. 44-47.

3. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. Т. 1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / за заг. ред М. В. Цвіка, О. В. Петришина. Х.: Право, 2008. 728 с.

4. Слинько Д. Особливості розвитку процесуального права на українських землях у складі Російської імперії (кінець XVIII – початок ХХ ст.). Юридичний науковий електронний журнал. 2019. № 2. С. 37-42.

5. Сухонос В. В. Прокуратура у державному механізмі Російської імперії після судової реформи 1864 р.: монографія. Суми: Університетська книга, 2012. 104 с.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Другие научные работы даной секции

Конференции

Конференции 2024

Конференции 2023

Конференции 2022

Конференции 2021

Конференции 2020

Конференции 2019

Конференции 2018

Конференции 2017

Конференции 2016

Конференции 2015

Конференции 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота