МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМНИХ ВІЙСЬКОВИХ БАЗ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМНИХ ВІЙСЬКОВИХ БАЗ

19.05.2014 10:48

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Насалик Тарас-Юрій Богданович, студент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету


На міжнародній політичній арені одним із найбільш важливих факторів впливовості держави є, безумовно, її збройні сили. Саме тому тільки достатньо розвинуті, як у військовому так і в економічному плані, країни можуть собі дозволити перебування власних збройних сил на території іноземної держави протягом тривалого часу. Однією із форм такого перебування слугують іноземні військові бази, завданням яких є забезпечення стабільності та контролю на певній території.

Ця тема, попри свою актуальність в україно-російських відносинах, у зв’язку із базуванням Чорноморського флоту Російської Федерації (ЧФ РФ) на території України, не була достатньо досліджена, як в науковому, так і в політичному аспектах, що і стало однією з причин «Кримської кризи» в 2014 році. 

Метою цього дослідження є аналіз міжнародно-правового регулювання іноземних військових баз, підстави і ціль їх створення. 

Іноземна військова присутність на території іншої держави у вигляді іноземних баз завжди стає об’єктом дискусій особливо щодо їх перебування та закінчення терміну їх дії. Яскравим прикладом таких політичних розбіжностей у міжнародних відносинах є негативне ставлення Російської Федерації до збільшення військового контингенту країн-учасниць НАТО, зокрема, розміщення систем ПРО на території Східної Європи, аргументуючи це тим, що такі дії послаблять її власну безпеку та загрожують стабільності в регіоні. Проте, такі обґрунтування є досить сумнівними, адже ці дії обумовлювались вагомими підставами: забезпеченням безпеки в регіоні, особливо на тлі загрози з боку Ірану, який активно розвивав програму «мирного атому» аж до 2014 року, призупинену тільки під тиском санкцій введених міжнародною спільнотою.

Правове регулювання створення та діяльності військових баз, зазвичай, здійснюється за допомогою міжнародних договорів, які в свою чергу укладаються згідно норм Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Проте, І. Городиський зазначає, що міжнародні договори з приводу іноземних військових баз мають свою специфіку. Так, ст. 80 Віденської конвенції 1969 р. конвенції передбачає, що сторони забезпечують реєстрацію міжнародних договорів в Секретаріаті ООН. Однак, дуже часто ці положення не застосовуються щодо міжнародних договорів з приводу іноземних військових баз. Це пояснюється небажанням держав іти на оприлюднення інформації, яка має статус військової таємниці, розкриття якої буде небажаним для однієї чи обох сторін [6].

У свою чергу, А. Талалаєв стверджує, що реєстрація міжнародних договорів має більш диспозитивний характер. Реєструвати чи не реєструвати міжнародний договір вирішують сторони договору між собою.

Важливим є те, що питання про створення іноземних військових баз має ґрунтуватися на:

 добровільній згоді сторін – це означає неприпустимість  застосування примусу, шантажу чи інших протиправних дій;

 законних підставах – тобто відповідності нормам міжнародного внутрішнього права.

Зазвичай, іноземні військові бази створюються задля забезпечення безпеки в певному регіоні, оскільки вони мають значний стримуючий ефект або для підтримки миротворчих місій. Прикладом можуть бути бази Міжнародних коаліційних сил під час війни в Іраку, метою яких було повалення режиму Саддама Хусейна і формування в Іраку дієздатного уряду чи військові бази на території колишньої Югославії під час громадянської війни з метою підтримки миротворчих операцій.

Ще одним прикладом є Великобританія, котра володіла великою кількістю колоній, де розміщувала свої військові бази. Всі ці бази проіснували аж до Другої світової війни, після закінчення якої, ослаблене затяжною війною Сполучене Королівство змушене було відмовитись від своїх військових баз. Після такого геополітичного краху її місце зайняли США, які з часом стали володіти найбільш розгалуженою системою військових баз, ніж будь-хто раніше. Одразу почалось створення військових баз на території Німеччини, Японії та інших держав нацистського блоку для гарантування стабільності держав, які зазнали поразки під час війни, а також унеможливлення їх реваншу. 

Також необхідно розуміти, що не всі іноземні військові об’єкти є іноземними військовими базами, а можуть існувати у вигляді навчальних центрів, багатонаціональних штабів та інших об’єктів, які мають інше цільове призначення. Так у Румунії, Болгарії і Великобританії знаходяться «передові операційні позиції» (Forward Operating Sites) – це бази, які знаходяться під командуванням країн, в яких вони розміщуються і на ротаційних умовах можуть приймати збройні сили США. Оскільки контроль над такими об’єктами держава зберігає, то з правової точки зору розглядати їх як іноземні військові бази не можна.

Щодо України, то сьогодні як ніколи залишається важливим питання перебування ЧФ РФ на її території. 

Після проголошення незалежності України, значна частина Чорноморського флоту СРСР відмовилась скласти присягу на вірність Україні і висловила бажанням продовжувати свою службу в збройних силах ЧФ РФ. 

9 червня 1995 року була підписана «Угода між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту», згідно ст.2 ч.1 якої було встановлено: «Основна база Чорноморського флоту Російської Федерації з розміщенням у ній штабу Чорноморського флоту Російської Федерації розташовується в м. Севастополі»[3].

В ст.17 ч.6 Конституції України передбачено, що на території України не допускається розташування іноземних військових баз. Але оскільки на момент прийняття Конституції база ЧФ РФ в Україні уже існувала, то законодавець в пункті 14 розділу XV Перехідних положеннях зазначив: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України»[1].

Для додаткового регулювання питання «тимчасового перебування» ЧФ РФ було укладено «Угоду між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту». Термін дії угоди був 20 років і автоматично мав продовжуватися на наступні п'ятирічні періоди при відсутності заперечень сторін [4].

Варто зазначити, що недарма термін «тимчасове перебування» сприйнявся неоднозначно в широкому колі науковців і викликав широкий резонанс в суспільстві. Одні вважали, що зазначення такого перебування визначає конкретні терміни, інші ж запевняли про те, що можливість продовження строку означає втрату значення тимчасовості, а отже, норми міжнародних договорів, які допускають постійне перебування іноземних військових формувань на військових базах на території України переходять в неконституційну площину. Це стало підставою для численних звернень до Конституційного суду України щодо тлумачення Конституції і визнання неконституційними угод прийнятих на підставі п.14 «Перехідних положень».

Новим етапом розвитку подій навколо ЧФ РФ стало підписання  1 квітня 2010 року у Харкові «Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» в обмін на зменшення ціни на газ. Згідно з ст.1 даної угоди термін перебування ЧФ РФ у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечень, та встановлена орендна плата [5]. Це стало великою «перемогою» Російської Федерації у дипломатичних стосунках з Україною, для якої це обернулось зрадою своїх геополітичних інтересів й конституційних норм задля «примарної знижки» на газ. 

Недотримання домовленостей російськими військами стало звичним явищем з початку їхнього перебування на території України. Прикладом є  неодноразове порушення порядку пересування військ ЧФ РФ по території України. Так у 2005 році здійснено несанкціоновану висадку з десантного корабля ЧФ РФ «М. Фільченков» особового складу і техніки у районі мису Опук чи то визнання Путіним своїх військовослужбовців за спинами сил самооборони Криму у 2014 р. Іншим гучним взірцем «дотримання законності» російською стороною стало незаконне заволодіння майном, наприклад, об'єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення – маяки на ділянці від мису Тарханкут до мису Аю-даг в той час як суд виніс рішення про їх належність Україні. Усе це та багато іншого надало відчуття безкарності та вседозволеності. Результати такої політики не заставили на себе довго чекати: як тільки Україна під час Євромайдану втратила фактично керівництво країни, сусідня «братська» держава скористалась таким безпорадним становищем і дестабілізувала ситуацію у південно-східних регіонах України з подальшою анексією Криму. 

Отже, іноземні військові бази є важливим важелем впливу на зовнішньополітичні відносини держав сучасності. Розгортання військових баз здійснюється, насамперед у політично і економічно нестабільних регіонах задля стабілізації ситуації на неспокійних територіях, досягнення миру та правопорядку у міжнародних правовідносинах. Проте, головною умовою досягнення позитивного результату є дотримання норм міжнародного права і виконання зобов’язань за міжнародними договорами. Порушення ж угод щодо розміщення іноземних баз, як ми бачимо на прикладі України, призводить до збройних конфліктів, які посягають на мир та стабільність в світі. Підсумовуючи, можна зробити висновок про те, що військові бази хоча й виконують оборонну і «поліцейську» функції, проте вони досі можуть виступати інструментом розширення геополітичного простору.




Література:

1. Конституція України  від 28.06.1996 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/page

2. Віденська конвенція про право міжнародних договорів ООН від 23.05.1969 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   http://zakon4.rada.gov.ua/rada/show/995_118

3. Угода між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту від 09.06.1995 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_082

4. Угода між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України  від 28.05.1997 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_076

5. Угода між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 21.04.2010 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_359

6. Городиський І. Міжнародно-правові засади створення іноземних військових баз / І. Городиський [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&cad=rja&uact=8&ved=0CCkQFjAA&url=http%3A%2F%2Firbis-nbuv.gov.ua%2Fcgi-bin%2Firbis_nbuv%2Fcgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN%26P21DBN%3DUJRN%26Z21ID%3D%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26Image_file_name%3DPDF%2FVLNU_Mv_2012_31_22.pdf&ei=yo92U5HEDov74QSp2IDgCA&usg=AFQjCNEkh3PrHW00bxJJIJUrXbf3lOHuaQ



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота