ВІДВОДИ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ВІДВОДИ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

28.01.2015 12:42

[Секція 4. Кримінальне право. Кримінальне процесуальне право. Криміналістика. Кримінологія. Кримінально-виконавче право. Судоустрій. Правоохоронні органи, прокуратура та адвокатура]

Автор: Шинкаренко Аннета Вікторівна, студентка Інституту післядипломної освіти юридичного факультету заочної форми навчання спеціальності «Правознавство» Київського національного університету імені Тараса Шевченка


Кожна людина для визначення своїх прав і обов’язків та для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення має право на те, щоб її справа була розглянута гласно з дотриманням всіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом [1. ст. 10]. Конституція України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Це означає, що кожен, хто вважає свої права порушеними, може з дотриманням процесуального законодавства звернутися до суду за їх захистом, а суд має розглянути справу на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від їх походження, соціального та майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин [2, ст. 55]. 

Однією з гарантій здійснення об’єктивного, незалежного і неупередженого правосуддя є інститут відводу під час кримінального провадження. Сутність відводу у кримінальному судочинстві полягає в усуненні (самоусуненні) окремих учасників від участі у кримінальному проваджені за наявності обґрунтованих сумнівів в їх неупередженості виключно на підставі постановленої слідчим суддею, суддею (судом) вмотивованої ухвали. 

Проте результати системного дослідження проблеми законодавчого врегулювання відводів у кримінальному судочинстві свідчать про недотримання основних вимог до змісту та логіки викладення правових норм, зокрема, послідовності, вичерпності та однозначності тлумачення. Наприклад, КПК задекларував обов’язок (не право!) слідчого судді, судді, присяжного, прокурора, слідчого, захисника, представника, експерта, спеціаліста, перекладача, секретаря судового засідання заявити самовідвід за наявності підстав, передбачених ст. ст. 75 – 79 (ч. 1 ст. 80 КПК), при цьому не визначивши вид та міру відповідальності зазначених осіб у випадку невиконання ними цього обов’язку. Відповідно, без санкції норма «безсила». Враховуючи, що подібних прикладів можна навести багато, доцільно питання відводу в кримінальному судочинстві розглянути комплексно. 

Проаналізуємо визначений КПК перелік осіб, яким учасники кримінального провадження можуть заявляти вмотивований відвід за наявності відповідних підстав (ст. ст. 75, 77 – 79 КПК) на певних стадіях кримінального провадження . 

Зокрема, на етапі досудового розслідування відвід може бути заявлений: слідчому судді (суд); слідчому, прокурору, представнику (сторона обвинувачення); захиснику (сторона захисту); спеціалісту, перекладачу та експерту (інші учасники кримінального провадження). Під час судового провадження (за загальним правилом , до початку судового розгляду) учасники кримінального провадження мають право заявити вмотивований відвід: судді, присяжному (суд); прокурору, представнику (сторона обвинувачення); захиснику (сторона захисту); спеціалісту, перекладачу експерту, секретарю судового засідання (інші учасники кримінального провадження). Групування зазначених осіб за ознакою функцій, які вони виконують у процесі кримінального провадження, та визначення стадій кримінального провадження не випадкове і здійснене з метою систематизації змісту правових норм, закріплених КПК. Зокрема як видно з наведеного, слідчому судді та слідчому можна заявити відвід тільки під час досудового розслідування, а судді, присяжному та секретарю судового засідання – на етапі судового провадження.  

Далі доцільно звернути увагу, що до учасників кримінального провадження, які виступають з боку обвинувачення, окрім зазначених вище, належать: керівник органу досудового розслідування (далі – керівник ОДР), потерпілий та його законний представник у випадках, установлених КПК (п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК), а також співробітники оперативних підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України (далі – співробітники ОП). Варто зазначити, що процесуальним законом визначене право:

а) співробітників ОП користуватися повноваженнями слідчого під час виконання доручень слідчого або прокурора (ч. 2 ст. 41 КПК);

б) керівника ОДР здійснювати досудове розслідування, користуючись при цьому повноваженнями слідчого (п. 6 ч. 2 ст. 39 КПК).

Одночасно порядок та процедура заявлення співробітнику ОП та/або керівнику ОДР відводу у випадку їх неупередженості під час користування повноваженнями слідчого КПК прямо не передбачені. Звісно, у такій ситуації можна (і на мою думку, доцільно) апелювати до методу аналогії закону, ініціювавши процедуру відводу стосовно співробітника ОП та/або керівника ОДР, які виконують обов’язки слідчого, за наявності підстав, передбачених ст. 77 КПК. Однак відсутність законодавчо закріпленого однозначного порядку врегулювання цього питання на практиці може реалізуватися у превалюванні форми над змістом. 

Необхідно також звернути увагу, що у кримінальному процесуальному законодавстві відсутній інститут відводу законного представника. Такий висновок можна зробити, виходячи із чіткого розмежування понять «представник» та «законний представник». Зокрема, представником фізичної особи у кримінальному провадженні може бути лише адвокат, а юридичної особи – керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, адвокат (ч. 1 ст. 45, ч. ч. 1, 2 ст. 58 КПК). У свою чергу, законний представник може представляти інтереси тільки фізичної особи – неповнолітньої або визнаної у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною (ч. 1 ст. 59 КПК). Як законні представники можуть бути залучені батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності – опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім’ї, а також представники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний (ч. 2 ст. 44, ч. 2 ст. 59 КПК). Отже на відміну від законного представника, представником не може бути близький родич особи, інтереси якої він представляє (п. 3 ч. 2 ст. 78 КПК). 

Не дивлячись на те, що на законного представника покладається обов’язок захищати права та інтереси особи, яку він представляє, як свої власні, не виключена можливість свідомого вчинення законним представником дій, які суперечать інтересам такої особи, з корисливих або інших мотивів. Запобігти реалізації такої можливості повинне положення ч. 4 ст. 44 КПК, яким за слідчим, прокурором, слідчим суддею або судом (в залежності від стадії кримінального провадження) закріплений обов’язок прийняти рішення про заміну законного представника, дії чи інтереси якого суперечать інтересам особи, яку він представляє. Таким чином стосовно законного представника інститут відводу замінений на контроль за його діями з боку суду та державного обвинувачення. Відповідно, перелік осіб, які можуть відсторонити недобросовісного законного представника від участі у кримінальному провадженні, обмежений порівняно з переліком учасників кримінального провадження, які мають право заявляти відвід представнику. Наприклад, цивільний позивач, який фактично виступає з боку обвинувачення і, відповідно, заінтересований у якісному відстоюванні прав потерпілого, може за наявності обґрунтованих підстав заявити відвід представнику потерпілого (ч. 2 ст. 80 КПК), проте позбавлений права заявляти відвід законному представнику, який діє всупереч інтересів потерпілого. Аналогічний приклад можна навести стосовно цивільного відповідача і законного представника підозрюваного/обвинуваченого (сторони захисту).

Одночасно поряд із зазначеними недоліками, ще однією проблемою є неможливість оскарження ухвал про задоволення (незадоволення) заяв про відвід суддів (чинним КПК така можливість не передбачена). Проте якщо законодавець все ж таки наважиться надати таке право, йому необхідно бути обережним, оскільки це може стати засобом звичайного затягування кримінального провадження. 

Підбиваючи підсумок, слід відзначити загальну недосконалість законодавчо закріпленої процедури застосування відводів у кримінальному процесі.




Література:

1. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс]: за станом на 10 грудня 1948 р. (резолюція 217A(III) / Генеральна Асамблея ООН. – нормативно-правова база «ЛІГА: ЗАКОН», 1991 – 2014.

2. Конституція України [Електронний ресурс]: за станом на 02 березня 2014 р. / Верховна Рада України. – нормативно-правова база «ЛІГА: ЗАКОН», 1991 – 2014.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]: за станом на 25 січня 2015 р. / Верховна Рада України. – нормативно-правова база «ЛІГА: ЗАКОН», 1991 – 2014.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота