ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАНІСТЬ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВА НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАНІСТЬ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА

28.02.2018 19:06

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Шевченко Антон Едуардович, аспірант, Київський університет туризму, економіки і права


Право на свободу розуміється як одне з основоположних природних прав людини, без якого неможливо уявити сучасне розуміння демократії, і яке гарантується усіма розвинутими державами світу. Безпосереднє визнання права людини на свободу та особисту недоторканність, забезпечення цього права через регламентований механізм в законодавстві та передбачення його захисту за допомогою судів, недопущення свавілля представників органів публічної влади у процесі реалізації̈ права особою — одне з найважливіших обов'язків у сфері прав людини будь-якої̈ демократичної̈ держави.

Серед основоположних міжнародних актів, що закріплюють право кожної людини на свободу і особисту недоторканність, можна виділити:

1. Загальну декларацію прав людини від 10.12.1948 р., яка за ст. 3 встановлює, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, а за ст. 9, що ніхто не може бути підданий безпідставному арешту, затриманню або видворенню;

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р., відповідно до  п. 1 ст. 9 якого кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи триманню під вартою; ніхто не може бути позбавлений волі інакше як на підставах і відповідно до процедури, які встановлені законом;

3. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (далі - Конвенція), де у п. 1 ст. 5 зазначено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків та відповідно до процедури, яка встановлена законом, зокрема законного затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, психічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг [2].

Необхідно звернути увагу, що навіть після більше ніж двадцяти років чинності в Україні Конвенції після її ратифікації, проблемне питання забезпечення права на свободу та особисту недоторканність залишається одним з найактуальніших питань дотримання прав людини, сам же Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) визначив їх «як такі, що постійно констатуються ЄСПЛ у справах проти України» («Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine)). 

Стаття 5 Конвенції гарантує право на свободу та особисту недоторканність, а тому є стрижнем захисту прав особи. Як вказує ЄСПЛ у рішенні у справі «Де Вілде, Оомс і Версип проти Бельгії» (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium), це зазначене право є найважливішим у «демократичному суспільстві» у розумінні Конвенції [5; С. 11]. Особиста свобода є основоположною умовою для нормального життя будь-якої особи,  яка повинна бути практично гарантована демократичною державою, і позбавлення якої тягне за собою ряд порушень користування багатьма іншими життєво важливими правами. Саме виходячи з такого міркування, ЄСПЛ виносить рішення при розгляді справ за ст. 5, в першу чергу звертаючи вагу на принцип презумпції свободи. 

Особа не може бути позбавлена свободи, крім випадків, встановлених у п. 1 ст. 5, і як неодноразово зазначав ЄСПЛ, цей перелік винятків є вичерпним (наприклад, рішення у справах «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) і «Куінн проти Франції» (Quinn v. France)), до того ж, лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме – гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (рішення у справах «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands) і «Амур проти Франції» (Amuur v. France)) [7; С. 108]. Таким чином, позбавлення свободи з підстав, які не охоплюються п. 1 ст. 5, ведуть до порушення цієї статті Конвенції.

У контексті проблеми позбавлення свободи мають бути чітко врегульовані умови, за яких допускається позбавлення свободи та гарантії, що мають бути надані затриманим особам.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що право на свободу та особисту недоторканність є одним з визначальних та фундаментальних конституційних прав людини. Наявність свободи у особи є однією з передумов її розвитку та соціалізації; право на свободу передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися по території держави, обирати місце проживання тощо; право на свободу означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України (абз. 3 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2011 р. № 10-рп/2011; абз. 2 пп. 2.3 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 01.06.2016 р. № 2-рп/2016) [4; С. 76].

У той же час, Конституційний Суд України неодноразово вказував на те, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може обмежуватися, але тільки на підставах та в порядку, які визначені в законі (абз. 6 пп. 3.3 п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2011 р. № 10-рп/2011). Відповідне обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність повинно здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина.

При обмеженні реалізації права на свободу та особисту недоторканність не повинно виникати випадків свавілля та несправедливості, обставини для такого обмеження повинні бути вони законодавче обумовленими, суспільною необхідними для досягнення цієї мети, прямо пропорційними та обґрунтованими. Під час обмеження конституційного права або свободи державна влада зобов’язана забезпечувати відповідне правове регулювання, що надасть можливість досягти легітимної мети з мінімальними стримуваннями при реалізації права на свободу і не порушуючи основну його сутність [3; С. 46].

Як і будь-яке інше право, право на свободу та особисту недоторканність, потребує захисту від втручання та численних порушень,  для чого необхідний систематичний судовий контроль за обмеженням чи позбавленням свободи та особистої недоторканності, що має здійснюватися у визначені законом часові інтервали.

Конституційний Суд України керуючись положенням ч. 1, 2 ст. 29 Основного Закону України та сформованими на практиці ним юридичних позицій, а також враховуючі низку раніше вже зазначених міжнародних правових актів щодо захисту права людини на свободу та особисту недоторканність, висловлює думку, що право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, визначених законами України. Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та виключно на підставі вмотивованого рішення суду [1].

Правові та практичні наслідки прийняття Конституційним Судом України цих рішень пов’язані з їх юридичною природою, яка вбачається безпосередньо з відповідних положень Конституції України. Згідно з положенням ч. 2 ст. 150 рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними та не можуть бути оскаржені. Це означає, крім іншого, що після здійснення Конституційним Судом України офіційної інтерпретації правової норми інше тлумачення цієї норми у правозастосовній практиці посадовими особами та органами держави виключається. Інакше кажучи, правова норма та рішення Конституційного Суду України, що містить її інтерпретацію, становлять нормативноправову єдність [6; С. 117].

Враховуючи вищезазначене, практичне застосування Конституційним Судом України у своїй діяльності положень міжнародних правових актів та практики ЄСПЛ, а також безпосередньо правова сутність рішень Конституційного Суду України сприяють імплементації принципів міжнародного права та сучасних європейських правових стандартів у правову систему України. Конституційний Суд України, розглядаючи конкретні справи, сприяє таким чином тому, щоб гарантії права на свободу та особисту недоторканність, передбачені Конституцією України, не поступалися гарантіям, закладеним у відповідних нормах міжнародного права.

Література:

1.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України від 23.11.2017 № 1-р/2017. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-17.

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» від 29.06.2010 № 17-рп/2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v017p710-10. 

3. Короткевич М. Є. Зміст обов’язку суду забезпечити дотримання права на свободу та особисту недоторканність у світлі практики Європейського суду з прав людини / М. Є. Короткевич, П. В. Пушкар // Вісник Верховного Суду України. – 2015. – № 7. – С. 40-48. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vvsu_2015_7_6.

4. Офіційна статистика Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2016. – № 4-5. – 245 с.

5. Пошва Б. М. Прецедентна практика Європейського суду і прав людини і питання вдосконалення кримінального судочинства в Україні щодо захисту права на свободу та особисту недоторканність // Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – № 1. – С. 11.

6. Тупицький О. Конституційне право на свободу та особисту недоторканність і роль Конституційного Суду України у його забезпеченні / О. Тупицький // Вісник Конституційного Суду України. - 2015. - № 5. - С. 112-117. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vksu_2015_5_12.

7. Фулей Т.І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів. – 2-ге вид. випр., допов. – К., 2015. – 208 с. 
________________________ 
Науковий керівник: Носенко Олексій Віталійович, кандидат юридичних наук, доцент, Київський університет туризму, економіки і права

Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота