ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ПРАВОВИХ ФОРМ ВЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ПРАВОВИХ ФОРМ ВЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ

30.10.2018 13:32

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Макарчук Вікторія Вікторівна, магістр, Державний вищий навчальний заклад «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», Навчально-науковий юридичний інститут


У Конвенції ООН про права дитини зазначено, що сім’я є основним осередком суспільства, а тому одним з прав дитини є право на проживання у складі сім’ї разом з батьком і матір’ю, право не розлучатися з батьками і право на їх піклування.

Правові форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування є одним із важливих інститутів сімейного права України. На сьогодні існує розвинена система форм влаштування дітей, проте так було не завжди і кожна із форм пройшла складний процес становлення та розвитку. На сьогодні у Сімейному кодексі України, правовим формам влаштування відведено окремий розділ де закріплено: опіку та піклування, усиновлення, прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу та патронат.

Перші згадки про форми влаштування дітей були у Законах Хаммурапі та законах Ману, у текстах яких зустрічається правове регулювання усиновлення. Цей інститут набув юридичного вигляду також ще у Стародавньому Римі та здійснювався двома способами: за рішенням народу чи владою магістрату. 

Вагомим кроком у формуванні законодавства про усиновлення було прийняття закону у 1891 році «Про дітей усиновлених і узаконених», який передбачав, що, незаконнонароджених дітей, можна усиновлювати у судовому порядку, а не тільки узаконювати як було раніше [2, с.17]. Перший сімейний кодекс РРФСР 1918 року практично забороняв усиновлення, мотивуючи це тим, що така форма влаштування експлуатує працю дітей. В Україні першим законодавчим актом, що регулював сімейні відносини був Кодекс законів про сім'ю, шлюб, опіку та акти громадянського стану 1919 року, який для регулювання усиновлення відводив дві статті в яких вказував, що усиновлені діти та усиновлювач визнаються родичами за походженням за умови, що таке усиновлення відбулось до набрання чинності цього Кодексу, а усиновлення після набрання чинності не створювало жодних прав та обов’язків для усиновлювача та усиновлених ним дітей [7, с.190]. Із прийняттям у 1926 році нового Кодексу законів про шлюб, сім’ю та опіку, який набрав чинності в 1927 році усиновлення врегульовувалося окремою главою, куди увійшли 11 статей. 

Новим етапом розвитку даного інституту було ухвалення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю від 27 липня 1968 року та Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР від 26 червня 1969 року. 

Наступним важливим кроком на шляху нормативного врегулювання відносин усиновлення стало прийняття 10 січня 2002 року Сімейного кодексу України, де окрема глава присвячена даному інституту. Основоположним нормативно-правовим актом у процесі здійснення усиновлення виступає Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей» № 905 від 08.10.2008 р.

Значний вплив на його розвиток інститут опіки та піклування мало російське та австрійське законодавство. В Указі Катерини ІІ від 7 листопада 1775 року «Установи для управління губерній» вводилась державна форма опіки через створення системи дитячих будинків. Наступним нормативно-правовим актом був Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану 1926 року. Відповідно до Кодексу призначення опіки відбувалось у разі смерті батьків, позбавлення батьківських прав, оголошення померлими чи визнано безвісно відсутніми. У даному кодифікованому акті встановлювався перелік осіб, які не могли бути опікунами [4,с.32]. Стаття 26 Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про шлюб та сім’ю 1968 року не розмежовувала поняття «опіка» і «піклування». Кодекс про шлюб та сім’ю України, прийнятий Верховною Радою УРСР 20 червня 1969 року, визначав перелік осіб, яким встановлювалась опіка або піклування та зазначав, що опікун або піклувальник призначається на добровільній і безоплатній основі.

Інститут патронату в Україні виник у 1922 році та основним його завданням була боротьба з сирітством та безпритульністю. Правове регулювання здійснювалось у Кодексі законів про народну освіту. У 1936 році знову зустрічається термін «патронат», який безпосередньо пов'язаний з ухваленням ВЦВК і РНК РСФСР ухвали «Про порядок передачі дітей на виховання (патронат) в сім'ї трудящих». У 1943 році був прийнятий Наказ Народного комісаріату просвіти про передачу сиріт робочим і колгоспникам на патронат за договором, з виплатою зарплат і допомоги дітям [8,с.122]. Свого поширення патронат набуває після Другої світової війни, коли збільшується кількість бездоглядних дітей та дітей-сиріт, які потребували піклування, а необхідної кількості дитячих будинків не було.

Але із прийняттям у 1968 році Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік та Кодексу про шлюб і сім’ю інститут патронату був виключений із сімейного права. Однак, на сьогодні положення про патронат врегульовані чинним Сімейним кодексом України.

У 50-і роки набуває поширення принцип сімейного виховання, Г. Гмайнера, який пропагував максимально наближені до сімейних форм виховання дітей і керуючись цим принципом у СРСР почали створювати дитячі будинки сімейного типу [4, с.31]. Державним комітетом СРСР з народної освіти 23 жовтня 1989 року було прийняте Тимчасове положення про дитячий будинок сімейного типу. Згідно із даним нормативним актом дитячий будинок сімейного типу був новою, експериментальною формою сімейного виховання та соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків.

Нове та ретельне правове регулювання дитячі будинки сімейного типу отримали 27 квітня 1994 року з прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу».

Наступною формою є прийомна сім’я, яка була започаткована як експеримент у 1998 році з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови «Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю». Даний експеримент виявився успішним і до кінця 90-х років ХХ ст. в Україні були створені й успішно функціонувала 31 прийомна сім’я [1, с.47]. Наступне правове регулювання прийомна сім’я отримала у 2002 році коли Кабінет Міністрів України затвердив Положення про прийомну сім'ю. 

У 2006 році була схвалена Концепція Державної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, завдяки якій відбулось збільшення кількості прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу.

В Україні за інформацією Міністерства соціальної політики функціонує у 2016 р. – 973 дитячих будинків сімейного типу, а у 2017 р. – 1019. Що стосується прийомних сімей, то у 2016 – 2017 рр. їх чисельність складала понад 3 тисяч. Усиновлено було у 2016 р. – 2963 дитини, а у 2017 р. – 2925 дітей. При цьому в сім’ях опікунів, піклувальників станом на 2016 р. виховується 51 тисяча 753 дітей, у 2017 р. – 51 тисяча 101 дитина [8, с.12]. 

Таким чином, проаналізувавши історичний розвиток форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування можна зробити наступні висновки:

1. У XX столітті першими з’явились такі форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування як: опіка (піклування) і усиновлення. Проте дані форми не змогли повністю вирішити питання влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування і тому згодом з’явилися і інші форми влаштування дітей, а саме: передача дітей на патронат, прийомна сім’я  та дитячий будинок сімейного типу. 

2. Патронат це договірні відносини, які мають специфічний характер та регулювання яких здійснюється сімейним законодавством. Завдяки патронату дитина уникає інтернатної опіки та знаходиться на вихованні у патронатних вихователів до моменту передання її у іншу сім’ю чи повернення біологічним батькам.

3. Дитячий будинок сімейного типу виник як засіб боротьби із збільшенням кількості сиріт. Основною ознакою дитячого будинку сімейного типу є виховання у ньому не менше п’яти дітей. Проте законодавче закріплення мінімальної кількості вихованців дитячого будинку сімейного типу породило ще одну проблему, яка полягала в тому, що подружжя чи інша особа, яка б хотіла взяти дитину на виховання не мала можливості утримати таку кількість дітей. Внаслідок цього у 1998 р. як експеримент запроваджується нова форма сімейного виховання утворення прийомної сім’ї. Кількість дітей у прийомні сім’ї може варіюватись від одного до чотирьох. 

4. Найпоширенішими на сьогодні є такі форми влаштування дітей, як: усиновлення, опіка та піклування, прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу.

Література:

1. Ілляшенко Ю. Ю. Становлення та функціонування інституту прийомної сім’ї в Україні наприкінці 90-х років ХХ ст. URL: http://lib.chdu.edu.ua/ pdf/naukpraci/history/2006/48-35-8.pdf (дата звернення 02.08.2018).

2. Косенко Н. П. Становлення та розвиток інституту усиновлення в сімейному законодавстві. Юридична наука. 2013. № 12. С. 15-21. 

3. Мироненко В. П. Патронат як форма влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2013. № 3. С. 56-63.

4. Рудий Н. Я. Інститут опіки і піклування в Україні: історикоправове дослідження: монографія. Назар Ярославович Рудий. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. 216 с. 

5. Свіжа О.О. Історичні аспекти виникнення та становлення дитячого будинку сімейного типу на українських землях у XX ст..Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2010. № 2. С. 30-32.

6. Статистичний збірник «Захист дітей, які потребують особливої уваги суспільства». Державна служба статистики України, 2018.

7. Харук Т. Я. Становлення закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування на різних етапах розвитку суспільства в Україні. Збірник наукових праць Хмельницького інституту соціальних технологій Університету "Україна". 2011. № 3. С. 189-192.

8. Черновалюк Ю.Ю. Деякі проблемні питання щодо правового регулювання патронату за законодавством України. Актуальні проблеми держави і права. 2009. Вип. 51. С. 121-128. 

_________________________


Науковий керівник: Схаб-Бучинська Тетяна Ярославівна, кандидат юридичних наук, Державний вищий навчальний заклад «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», Навчально-науковий юридичний інститут




Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота