ОСОБЛИВОСТІ ВСТУПУ ДЕРЖАВИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ОСОБЛИВОСТІ ВСТУПУ ДЕРЖАВИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО ДОГОВОРУ

19.12.2018 18:10

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Некрасова Анна Ігорівна, студентка, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого


Відповідно до низки міжнародно-правових актів Організацією Північноатлантичного договору передбачено широкий перелік заходів, спрямованих на збільшення кількості її учасників, що має назву «процес розширення НАТО», адже з року заснування цієї організації по сьогодні кількість її членів було збільшено від 12 до 29, а серед країн-партнерів наразі 4 держави, серед яких є і Україна, для якої це питання особливо актуальне, враховуючи останні міжнародно-правові і політичні події, а також євроатлантичну спрямованість нашої держави.

Загалом вступ до Організації Північноатлантичного договору – це досить складний багатоетапний процес щодо врегулювання внутрішньодержавних питань, що має здійснюватися шляхом реформування, та узгодження багатьох міжнародно-політичних аспектів. Детально його розглядаючи, перш за все, слід звернутися до ст. 10 Договору НАТО, якою передбачено «open door policy», тобто політика, яка полягає у тому, що організація є напіввідкритою, а отже інші держави також можуть стати її учасниками: «Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні...." [1], що повторно підтверджено на Брюссельському Саміті в січні 1994 року [4, ст. 2; 5]. Відповідно до Договору рішення запросити країну до НАТО приймається Північноатлантичною Радою шляхом консенсусу, що полягає у неможливості прийняття рішення за наявності хоча б одного голосу проти. Важливо також мати на увазі, що процес розширення НАТО не передбачає жодної завчасної домовленості щодо заборони якоїсь країни до вступу. Сам процес розпочинається з ініціативи держави, після чого відбувається її залучення до Поглиблених перемовин з НАТО («Intensified Dialogue with NATO») [3], під час якого розробляється попередній план реформувань. Згодом держава приєднується до програми «План дій щодо членства в НАТО» («The Membership Action Plan») [2], яку було розроблено і прийнято в квітні 1999 року на Вашингтонському Саміті з метою надання певних порад і практичної підтримки для держав, що прагнуть стати членами НАТО. Це не гарантує її подальшу участь, але завдяки цій програмі функціонує механізм підготовки до вступу, демонструється здатність держави наслідувати принципи Вашингтонського Договору. На основі цієї програми і з її допомогою в перший період після закінчення холодної війни, у 1999 році, у НАТО вступили такі країни, як Чеська Республіка, Угорщина і Республіка Польща, у другий період після холодної війни, у 2004 році, участь в MAP допомогла підготувати до вступу такі країни, як Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія,  а також Албанія і Хорватія, які вступили в НАТО у 2009 році, та Республіка Чорногорія (вступила в НАТО у 2017 році). 

З урахування «Плану дій щодо членства в НАТО» держава повинна розробити особистий річний план досягнення прогресу й реформування у політичній, економічній, правовій, оборонній сферах, враховуючи при цьому положення з Дослідження з приводу розширення НАТО 1995 року, що має офіційну назву Study on NATO Enlargement [4, ст. 4, 5]. У цьому документі, а саме в ст. 2 і 4, зокрема передбачено, що інтеграція в НАТО заохочується стосовно кожної європейської держави і передбачає захист розвитку її демократії, а також те, що вона здійснюється відповідно до норм Північноатлантичного договору, Статуту ООН, Лондонської декларації «Північноатлантичний альянс у процесі змін» від 6 липня 1990 р. Конкретних імперативних критеріїв реформування та всього процесу набуття статусу учасника НАТО не передбачено, адже розширення НАТО здійснюється за рахунок підходу «case-by-case» [4], тобто із застосуванням індивідуального підходу стосовно кожної держави, адже реформи, які необхідно провести не є загальними для всіх. Окремо визначається, що процес вступу держави до НАТО повинен бути послідовним, відкритим, вільним, здійснюється на основі діалогу[4]. Проте існує і перелік певних вимог до кожної держави, серед яких: функціонування демократичної політичної системи, що базується на ринковій економіці, справедливе ставлення до національних меншин, обов’язковість мирного вирішення конфліктів, можливість і бажання здійснювати внески під час операцій НАТО, функціонування демократичних цивільних і військових відносин та демократичних засад діяльності органів державної влади. Окрім цього, в рамках процесу розширення НАТО «Планом дій щодо членства в НАТО» передбачено обов’язковість проведення щорічних зустрічей на Північноатлантичній Раді між всіма членами НАТО і особисто кожною державою, що вступає до НАТО, де заслуховують річний звіт цієї держави та проводять оцінку її прогресу. Також протягом року неодноразово проводяться інші зустрічі, семінари, на яких обговорюються усі сфери питань стосовно вступу. 

Окреме і особливо важливе значення надає НАТО захисній і військовій сфері держави, для координації чого здійснюється планування взаємного захисту і оборони між державою і самою організацією, адже підписуючи Північноатлантичний договір, кожна з країн бере на себе зобов’язання щодо колективної оборони та збереження миру і безпеки в інтересах усього міжнародного співтовариства[6, с. 10].

Також важливе значення для вступу в НАТО, зокрема для України, має процес врегулювання будь-яких етнічних чи зовнішніх територіальних суперечок, що має здійснюватися за принципами, що встановлюються регіональною міжнародною міжурядовою Організацією з безпеки й співробітництва в Європі. Вирішення таких суперечок є визначальним фактором у вирішенні питання щодо запрошення держави стати учасником Північноатлантичного альянсу. [4].

Процес прийняття є заключним етапом вступу в НАТО. Він розпочинається після прийняття рішення запросити державу до перемовин, які проходять протягом 2 засідань в штаб-квартирі НАТО, в Брюсселі, з метою отримання офіційного наміру і спроможності запрошеної держави прийняти політичні, правові і військові зобов’язання та зобов’язання зробити грошовий внесок в бюджет організації, передбачені в Договорі НАТО і Дослідженнях з приводу розширення НАТО. Цікавим є те, що кінцевим результатом цих перемовин є складення графіку завершення реформ, якого держава повинна дотримуватись навіть після того, як вона вже стане членом НАТО. У вигляді, так званого, листа наміру вступу до НАТО, яке надсилається Міністром закордонних справи до Генерального Секретаря НАТО, держава підтверджує прийняття усіх перерахованих обов’язків. Врешті-решт, НАТО готує Протоколи про приєднання до Північноатлантичного договору для відповідної держави, який є уточнюючою поправкою Договору і який офіційно дозволяє державі стати членом НАТО, що підписує і ратифікує кожна держава-учасниця НАТО. Такий протокол складається стосовно кожної держави, наприклад, Протокол про приєднання Румунії до Північноатлантичного договору, так само – Німеччини, Словаччини, Італії тощо. Після цього Генеральний Секретар НАТО запрошує державу остаточно приєднатися до Вашингтонського договору.

Проаналізувавши використану літературу, можна зробити висновок, що вступ до НАТО необхідно розглядати не лише зі сторони політичної та внутрішньодержавної діяльності органів влади окремо кожної держави, яка проявила такий намір, але й з огляду на ті вимоги, поради та процедури, які розробила і проводить сама Організація Північноатлантичного договору, адже лише при повноцінному співробітництві держави і цієї організації можливе її приєднання до останньої. 

Література:

1. Північноатлантичний договір [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/950_008 

2. Membership Action Plan (MAP) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.nato.int/cps/en/natolive/topics_37356.htm 

3. Офіційний сайт NATO [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_49212.htm 

4. Study on NATO Enlargement [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_24733.htm 

5. Article 51 of the Charter of the United Nations [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_16937.htm

6. Безпека поширюється на євроатлантичний регіон. Роль НАТО та країн-партнерів альянсу [Текст]. - Brussels : NATO, 1999. - 27 с.

7. Владимиров, С. Варшавский договор и НАТО: два курса, две политики [Текст] / С. Владимиров, Л. Теплов. - Москва : Междунар. отношения, 1979. - 296 с. 

8. Потєхін О.  НАТО і європейська стабільність /О. Потєхін// Зовнішні Справи. – 2017. – № 1. – С. 16-20..



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота