ДО ПИТАННЯ ПРО ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРИНЦИП ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ДО ПИТАННЯ ПРО ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРИНЦИП ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ

28.05.2019 22:29

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, докторант Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого


Дотримання визначеності при правотворенні і правозастосуванні гарантує однозначність та зрозумілість правових норм, забезпечує їхню несуперечливість, інституційний взаємозв’язок між собою, дозволяє сформулювати механізми їхнього тлумачення тощо. Якщо кожна окрема людина мусить підпорядковуватися праву, якщо вона має пристосовувати свою поведінку до його вимог, то очевидно, що першою умовою упорядкованого суспільного життя є визначеність таких вимог. Усіляка непевність у цьому відношенні суперечить самому поняттю правопорядку і ставить людину у вельми складне становище: невідомо, що виконувати і до чого пристосовуватися. Відтак, визначеність правових норм є однією із перших та найбільш суттєвою вимогою людської особистості до права, невід’ємним правом людини, оскільки індивід vis-à-vis держави має право вимоги, щоб держава точно вказала, що від нього вона вимагає та які межі йому ставить [1, c. 119]. 

В правозастосовній царині використання принципу юридичної певності гарантує обов’язковість реалізації правових норм, чітку взаємодію між законодавчою та судовою гілками влади у конкретизації законів, запровадження механізму належного виконання судових рішень, неприпустимість свавільного перегляду остаточних правозастосовних вердиктів. До змісту даного принципу у вказаній сфері також прийнято включати ясність і чіткість правових норм, їхню зрозумілість для правильного застосування, стабільність законних та обґрунтованих судових актів та стабільність правовідносин, що виникають та розвиваються на їх основі, щоб заінтересовані особи з розумним ступенем вірогідності могли передбачити наслідки застосування судом діючих правових приписів і відповідно до цього передбачати наслідки вибору того чи іншого варіанта своєї поведінки [2, c. 22]. Принцип правової визначеності має за мету забезпечити учасників відповідних відносин можливістю точно спрогнозувати результати своїх вчинків, у тому числі дати надію, що права цих осіб будуть захищеними, що при вирішенні спору дії правозастосовного органу будуть прогнозовані та передбачувані і не будуть змінюватися від випадку до випадку, від регіону до регіону.

У темпоральному вимірі застосування даного основоположного принципу забезпечує очікуваність правових норм, їхню спрямованість в майбутнє, стабільність відносин на осяжний період, неможливість застосування актів законодавства «заднім числом». Важливу роль в цьому відношенні грає правило, закріплене, зокрема у ст. 58 Конституції України, про чинність лише тих нормативних актів, які були в установленому порядку оприлюднені.  При цьому у разі виникнення на стадії правозастосування питання про оприлюднення правового документу саме суб’єкт владних повноважень повинен надати правозастосовному органу докази цього, покладання такого обов’язку на громадянина є неприпустимим. А ненадання відповідних доказів слід вважати як недоведеність факту чинності відповідного документу (іншими словами, нечинність акту презумується). В будь-якому разі подібні нечинні правові документи не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Принцип правової визначеності розглядається як визначальний і відповідними європейськими правовими інституціями. Так, Європейський суд постулює юридичну певність як конституційний принцип, який вимагає того, щоб будь-який громадянин перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть. Сутність принципу правової визначеності Суд Європейського Союзу сформулював як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених в конституційних та інших актах. Як зазначив Європейський суд, принцип правової певності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії [3]. Крім того, Європейський суд вважає, що принцип правової визначеності становить основний елемент принципу верховенства права, та res judicata тобто, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів. За великим рахунком, можна погодитися з тими науковцями, котрі вважають, що, попри формальні вимоги до визначеності правової норми та правозастосовного акту, в решті-решт юридична певність являє собою не визначеність права, а визначеність прав індивіда в межах конкретних правовідносин. Визначеність правових приписів, неприпустимість їхнього свавільного застосування, зміни тощо є лише засобами досягнення даної мети. 

Значна роль у процесі формування доктрини правової визначеності на теренах української держави належить практиці Європейського суду з прав людини. Річ у тім, що рішення даного міжнародного правозастосовного органу законодавством віднесені до джерел національного права, тож вони є обов’язковими для судів нашої держави. При цьому варто враховувати, що під прецедентами, застосованими судом, потрібно розуміти не самі розглянуті справи, а ті основоположні принципи в тлумаченні і застосуванні норм Конвенції, які були вироблені при розгляді справ і викладені в судових рішеннях. Але навряд чи можна стверджувати, що суд завдяки прецеденту творить право, адже Конвенція йому такого права не надає. Тобто, суд не підміняє собою законодавця в особі держави-учасника Конвенції. Цим відрізняється прецедент Європейського суду від прецеденту, наприклад, в англійському праві, де суддя за певних обставин може виступати, по суті, в ролі законодавця» [4]. Зокрема, ЄСПЛ констатував, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності та, що сторони провадження повинні мати право очікувати застосування вищезазначених норм. Принцип юридичної визначеності застосовується не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів.

Вимоги, які випливають з визначеності у процесі правотворення і правозастосування, передбачають, що нормативно-правові акти повинні виконуватись, має існувати практика уточнення (конкретизації) змісту таких актів, повинна застосовуватися практика однакового застосування закону та рішення судів повинні бути остаточними й обов’язковими і підлягати виконанню. Між тим, існують численні приклади, які наочно ілюструють, що не досить чіткі та визначені приписи законодавця у одній і тій же сфері регулювання шляхом різного їх тлумачення при застосуванні можуть призводити до прийняття абсолютно протилежних рішень, і це є проявом невизначеності правової системи. Іноді суперечливі положення нормативного акту, що не дозволяє досягти визначеності у правовому регулюванні, містяться в одному й тому документі. 

Так, дуже важливим є розуміння суддею, який вирішує конкретний спір, змісту частини 6 статті 128 Цивільного процесуального кодексу України та співвідношення цієї норми з іншими. Значна кількість українських суддів тлумачить цю норму, як вимогу закону про відсутність необхідності чекати підтвердження повідомлення про отримання повістки адресатом, якщо вона була спрямована за адресою його місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Отже, за таких обставин суди вважають особу, яка приймає участь у справі, належно повідомленою і у залежності від її статусу у справі або залишають позов без розгляду (неявка позивача), або приймають заочне рішення (неявка відповідача). 

Дана, здавалося б, несуттєва проблема, насправді, призводить до значних негативних наслідків та порушує права людини. Так, вважаючи відповідача повідомленим шляхом направлення йому повістки, суд, як правило, приймає заочне рішення, вирішуючи справу по суті. В той же час, не будучи дійсно повідомленим про судовий розгляд, особа позбавляється можливості заперечувати проти вимог, надавати докази у справі тощо. Окремо слід відзначити, що за вказаних обставин відповідач не може навіть заявити про сплив позовної давності за вимогами до нього і у такий спосіб взагалі унеможливлюється його захист [5] (бо позовна давність застосовується лише за заявою сторони в спорі, зробленою у суді першої інстанції, в апеляційному суді вона не має значення). Між тим, Європейський суд у своїй практиці напрацював критерії, застосування яких кваліфікує такі вчинки як порушення ст. 6 Конвенції у вигляді незабезпечення рівності сторін процесу. Зокрема, у справі «Федоров і Федорова проти України» Суд встановив, що не було доказів, що заявників повідомили про розгляд, за результатом якого було винесено рішення по суті справи [6], відтак – визнав їхні права порушеними.

Крім вказаного наслідку, невизначеність надалі продовжується при оскарженні даного рішення. Річ у тім, що порядок та процедура оскарження судових рішень місцевих судів, винесених за відсутності відповідача, у залежності від того, як кваліфікувати його неявку на засідання (був він у належний спосіб попереджений, чи ні) суттєво відрізняються. Якщо особа в установленому порядку була повідомлена про засідання, але не з’явилася, не повідомивши причини, заочне рішення може нею бути оскаржене до того ж суду, який прийняв рішення. Коли ж такого повідомлення не було, оскарження відбувається в апеляційному порядку до суду апеляційної інстанції. Це буде правильним, навіть якщо за таких обставин місцевий суд написав у самому тексті, що прийняте ним рішення є заочним, адже, насправді, воно таким не було.

Перелік використаних джерел:

1. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М.: Статут, 1998. 353 с 

2. Масаладжиу Р. Принцип правовой определенности в науке, практике ЕСПЧ и его влияние на доступность правосудия на стадии надзорного производства в гражданском и арбитражном процессе. Арбитражный и гражданский процесс. 2009. № 7. С. 22-25. 

3. Case Yvonne van Duyn v Home Office Judgment of the Court of 4 December 1974.  URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/ES/TXT/PDF/?uri=CELEX:61974CJ0041&from=EN

4. Пресняков М.В. Правовая определенность: формальный и материальный аспекты. Известия Саратовского университета. Новая серия. Серия Эконом. Управл. Право. 2014. https://cyberleninka.ru/article/v/pravovaya-opredelennost-formalnyy-i-materialnyy-aspekty

5. Буроменський М. Звернення до Європейського суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства. Харківська правозахисна група. - X., 2000. URL: http://khpg.org/index.php?id=1080677442

6. Рішення Октябрського районного у м. Полтаві суду від 23 грудня 2016 року у справі № 554/8532/16-ц. Архів Октябрського районного у м. Полтаві суду за 2016 рік.

7. Рішення ЄСПЛ від від 7 липня 2011 року у справі «Федоров і Федорова проти України» (Fyodorov and Fyodorova v. Ukraine), заява № 39229/03. URL: http://europeancourt.ru/resheniya-evropejskogo-suda-na-russkom-yazyke/fedorov-i-fedorova-protiv-ukrainy-postanovlenie-evropejskogo-suda/ 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота