ЗАВДАННЯ ПІДГОТОВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ЗАВДАННЯ ПІДГОТОВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

10.06.2019 14:50

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гулик Андрій Григорович, кандидат юридичних наук, Львівський окружний адміністративний суд


Проблема завдань підготовки справи до судового розгляду одержала досить широке висвітлення в юридичній науці. Як правило, завдання підготовки пов’язуються з визначенням: предмету доведення, складу осіб, що беруть участь у справі, доказів, необхідних для вирішення справи, а також вирішенням інших питань, що виникають у процесі підготовки до судового засідання [1]. Сучасні дослідники до завдань підготовки справи нерідко відносять правову кваліфікацію спірних правовідносин, сприяння врегулюванню спору до судового розгляду, зокрема шляхом примирення [2]; установлення повноважень суду на розгляд даної справи; вживання всіх можливих заходів для повідомлення осіб, що беруть участь у справі, про судовий процес; забезпечення належного складу суду; організацію судового процесу [3].

У руслі доктринального обґрунтування законодавче закріплення завдань підготовки справи до судового розгляду. Відповідно до ст. 189 ЦПК України, завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з’ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи;

У новітній процесуальній літературі вже розглядається проблема декларативності завдань підготовчого провадження, що заявляються. Зокрема, Х. А. Джавадов, оцінюючи ефективність підготовки справи до судового розгляду, висловлює сумніви в реальній досяжності таких завдань. Автор задається питаннями, яким чином суд повинен установити характер спірних правовідносин, у ході яких процесуальних дій? Як відобразити результат вирішення подібних завдань? Яке значення будуть мати результати виконаних завдань для подальшого перебігу процесу? Для цитованого дослідника, вирішення подібного завдання – це всього лише етап правозастосування. До встановлення правовідносин суд рухається протягом усього процесу, однак установлює їх тільки в судовому рішенні. До ухвалення судового рішення думка суду щодо правовідносин може змінитися і неодноразово, враховуючи динаміку виникнення, зміни, припинення правовідносин. 

І, далі. Дослідивши позиції осіб, що беруть участь у справі, суд може лише зробити попередній висновок щодо найбільш імовірних правових підстав вимог і заперечень, норм права, які підлягають застосуванню. На стадії підготовки суд, як правило, не володіє фактами. Правова кваліфікація можлива лише щодо встановлених фактів, які, у свою чергу, установлюються переважно шляхом дослідження допустимих засобів доказування. Завершивши підготовку, суд знає про засоби доказування, які сторони планують використовувати для підтвердження своїх вимог і заперечень, однак не має повної інформації про їхній зміст і тим більше про їхню допустимість. 

Що стосується таких завдань, як визначення предмету доказування, кола доказів, необхідних для вирішення справи й забезпечення їх своєчасного надання, то Х. А. Джавадов переконливо доводить, що вони суперечать принципам змагальності й диспозитивності. Сторони визначають для себе обсяг необхідного тягаря доказування. При цьому можливості суду вплинути на прийняті сторонами рішення мінімальні. Суд може лише відмовити в дослідженні обставин, які не мають істотного значення для вирішення справи. Зауважимо, що таке рішення не може бути прийняте поза судовим засіданням, без заслуховування сторін із цього питання за правилами змагальної процедури. Чи може суд щось додати? Винести на обговорення питання, на які сторони не посилалися? За ініціативою витребувати докази? Запропонувати сторонам надати додаткові докази? Відповідно до чинного законодавства слід дати швидше негативну відповідь на поставлені питання. Однак, навіть якщо взяти до уваги можливість зміни законодавства й реалізації більш гнучкого підходу до процесу доказування, то така діяльність суду можлива лише тільки після дослідження доказів, наданих сторонами, і в тому випадку, коли сторони самі не скорегують свою позицію в напрямі, який, на думку суду, у цьому випадку є правильним. Тому дані завдання вбачаються достатньо суперечливими.

І, нарешті, щодо таких завдань, як установлення повноважень суду на розгляд даної справи, забезпечення належного складу суду, організація судового процесу, автор, посилаючись на думку Я. Х. Бекова, говорить про універсальний характер таких завдань для будь-якої стадії процесу [4].

Ми вважаємо, що висловлені зауваження можуть бути предметом наукового обговорення, а також можуть бути затребуваними під час подальшого вдосконалення цивільного процесуального законодавства, однак із деякими авторськими застереженнями.

Дійсно, закон говорить про остаточне визначення характеру спірних правовідносин, не розкриваючи його змісту. При цьому у статті обґрунтовано згадується предмет спору. Законодавець установлює й обов’язок визначити ті обставини цивільної справи, без яких неможливим є її правильний розгляд і вирішення. Це передумова правильної кваліфікації спірних правовідносин, застосування норми матеріального права. В іншому випадку – велика ймовірність скасування судового рішення, у якому не було точно визначено коло фактів, що становлять предмет доказування у справі [5]. 

Тільки особливості національної юридичної техніки обумовили наявність положення про остаточне визначення позовних вимог у п. 1 ч. 1 ст. 189 ЦПК України. Навряд чи це є оптимальним рішенням. Більш доцільно було б поєднати в одному пункті предмет і підставу позову, тобто обов’язок для суду визначити у процесі здійснення підготовки позовні вимоги й обставини у справі (п. 3). 

Згідно з пунктом 2 ч. 1 ст. 189 ЦПК України завданням підготовчого провадження є з’ясування заперечень проти позовних вимог. Здавалося б, логічно, що, визначаючи позовні вимоги важливо з’ясувати заперечення проти них. Але, по-перше, закон не вказує на остаточність з’ясування таких заперечень, з урахуванням змісту ст. 178, 179 ЦПК України. По-друге, подання заяв по суті справи є всього лише правом учасників справи. Ми вважаємо, що оптимальна комбінація прав і обов’язків осіб, що беруть участь у справі, наявність дієвих механізмів примусу до їхнього виконання – крок на шляху до створення ефективного правосуддя в цивільних справах.  

Пункт 3 ч. 1 ст. 189 ЦПК України закріплює положення про збирання доказів у справі. Повнота доказового матеріалу – це, насамперед, сфера відповідальності суду [6]. При цьому, тягар доказування своїх вимог або заперечень через особисту зацікавленість покладений на осіб, що беруть участь у справі. Суд лише сприяє особам, що беруть участь у справі, у реалізації ними прав. Пункт 5 ч. 2 ст. 197 залишає за судом право роз’яснити учасникам справи, які обставини становлять предмет доведення, які докази повинні бути надані тим або іншим учасником справи. У цілому це відповідає європейським стандартам судового захисту [7].

В основі нашої позиції – уявлення про природу здійснюваних процесуальних дій, точніше кажучи, їх своєрідність. В іншому випадку, було б позбавлена будь-якого сенсу виділення окремих проваджень. Діяльність, обумовлена необхідністю сконцентрувати доказовий матеріал у справі, так само як і здійснення примирної функції цивільного судочинства, видається нам тими основними напрямами, які визначають якісну своєрідність підготовки справи до судового розгляду. 

Література:

1. Ковин В. Ф. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. С. 6.

2. Бондаренко-Зелінська Н. Л. Підготовка цивільних справ до судового розгляду як стадія цивільного процесу: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. С. 9–10.

3. Скуратовский М. Л. Подготовка дела к судебному разбирательству в арбитражном суде первой инстанции: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.15. С. 6.

4. Джавадов Х. А. Проблеми ефективності цивільного судочинства. К.: Вид-во «Юридична думка», С. 209-210.

5. Ковин В. Ф. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1971. – С. 12.

6. Юдельсон К. С. Избранное: Советский нотариат. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. – М.: Статут, 2005. – С. 451.

7. Некрошюс В. Подготовка к судебному разбирательству в суде первой инстанции в гражданском процессе Литвы, Латвии и Эстонии // Гражданский процесс: Наука и преподавание. – М.: Городец, 2005. – С. 315-316. 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота