ПРАВО НА ПОЗОВ: МАТЕРІАЛЬНІ І ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ПРАВО НА ПОЗОВ: МАТЕРІАЛЬНІ І ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ

11.09.2019 10:24

[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, професор Полтавського інституту бізнесу, заслужений юрист України


У цивілістичній науці здійснено досить багато різних класифікацій строків. Цінність будь-якої класифікації полягає в тому, що всі явища систематизуються за однією зарані обраною ознакою, інакше класифікація втрачає свій науковий характер та практичне значення, вона стає випадковим нагромадженням явищ, фактів, речей та обставин [1, c. 86]. Цивільно-правові строки можуть бути класифіковані за юридичними наслідками, що виникають в результаті їх настання або спливу, за сферою регулювання, за механізмом їх встановлення, за характером перебігу та припинення тощо. 

З огляду на запроваджений у доктрині поділ правовідносин на регулятивні та охоронні, матеріальні строки також можуть бути класифіковані за даною ознакою як межі здійснення регулятивного повноваження особи у нормальному (не порушеному) стані та періоди вчинення дій, спрямованих на захист порушеного суб’єктивного права. Серед останніх темпоральних вимірів найбільш показовою є позовна давність як строк реалізації повноваження особи, яке полягає у набутті можливості судового захисту свого порушеного права шляхом вчинення певних активних дій – пред’явлення позову. Як відомо, пред’явлення позовної вимоги до суду і подальший розгляд її відбувається за правилами процесуального законодавства. З іншого боку, інститут позовної давності в усіх легіслатурах є матеріально-правовим, він міститься у матеріальному законі – Цивільному кодексі і регулюється його інструментарієм.

У національному законодавстві та наукових дослідженнях існують значні суперечки з питання, які є саме юридичні механізми мають застосовуватися до регулювання відносин на етапі пред’явлення позову, матеріально-правові чи процесуально-правові. Це значною мірою проявляється у не однакових підходах та різному усвідомленні галузевої належності часових чинників, передовсім, часу для реалізації права на звернення до суду з позовом. В площині нормотворення ці розбіжності знайшли відтворення у різних презумпціях окремих кодексів. Так, цивільний та господарський процесуальні закони наголошують не матеріальному характері темпорального чинника – позовної давності, тоді як адміністративна юрисдикція побудована на засадах процесуального опосередкування відносин із оформлення позовних вимог.

Різні аспекти юридичної сутності права на позов та його темпоральних проявів у науковій літературі досліджувалися  численними вченими, однак, головна увага була зосереджена на розробці конкретних правил поведінки управленої особи, правозастосовного органу та інших учасників процесу під час здійснення права на судовий захист. В той же час, у проведених дослідженнях практично відсутні спроби адаптації матеріально-правового інструменту, який опосередковує давнісні відносини, до процесуального порядку судового захисту порушеного права.  

Охоронне правовідношення може реалізуватися шляхом участі в ньому відповідних юрисдикційних органів, діяльність котрих регламентується процесуальними нормами. При цьому варто зазначити, що відносини контрагентів за даним охоронним зобов’язанням мають матеріальний зміст, тоді як їхні взаємини з уповноваженим державним юрисдикційним органом носять виключно процесуальний характер. Втім, цей факт, ніяк не призводить до ототожнення процесуальних правовідносин з охоронними матеріальними. Суб’єктивне матеріальне право у охоронному правовідношенні це право на захист. Відповідно йому кореспондує юридичний обов’язок іншої особи виконати конкретну вимогу або зносити заходи примусового впливу. У охоронному правовідношення управнена особа наділена не лише повноваженнями на вчинення власних дій та вимагання необхідної поведінки від зобов’язаної особи, а й правом вимагати конкретних дій від суду, який, насправді, не є учасником матеріальної взаємодії. Маємо зазначити, що вимога до державного юрисдикційного органу не входить до складу охоронного суб’єктивного права, але вона є додатковою процесуальною гарантією реалізації матеріального права на захист. Шляхом застосування у процесуальному порядку заходів державного примусу до неналежного боржника досягається голоівна мета процесу – встановлення об’єктивної істини і у такий спосіб гарантування захисту матеріальних прав особи.. 

З огляду на викладене прийнято вважати, що обов’язковою умовою для судового захисту є наявність у особи права на позов та права на його пред’явлення. При цьому зазначені поняття “право на позов” та “право на пред’явлення позову” необхідно відрізняти. Домінуючою в доктрині є думка, що право на пред’явлення позову є по суті правом на позов у процесуальному розумінні [2, c. 137]. Воно пов’язане з певними особистісними характеристиками позивача або процесуальними особливостями спору, зокрема, визначеними у Цивільному процесуальному кодексі України. Власне, це право на звернення суб’єкта до судових органів. Відтак окремі дослідники питання вважали, що позовна давність відноситься до процесуального права, фактично стверджуючи, що дані строки регулюють механізм пред’явлення позову [3, c. 73].

Дійсно, позовна давність має деяку подібність до процесуальних строків, котрі теж встановлюються, як правило, для вчинення одноразової дії та можуть відновлюватися за рішенням юрисдикційного органу в разі їх спливу за поважних причин. Саме це давало підстави окремим науковцям вести мову про процесуальну природу позовної давності [4, c. 37]. Механізм складання позовної заяви, обгрунтування позовних вимог, надання доказів та порядок розгляду компетентним державним органом питання про захист суб’єктивного права встановлений численними нормами процесуального права. Чи відносяться до них норми, що регулюють перебіг давнісних строків? 

Цікавою з даного приводу є думка дореволюційного російського вченого Є.В. Васьковського, який стверджував про недоцільність існування терміну “право на позов”, замінивши його на процесуальну правоздатність, яка, на його погляд, охоплювала як повноваження на пред’явлення позову, так і повноваження на отримання судового захисту [5, c. 623-624]. В такому разі, здавалося б, можна було спростити питання про зміст права особи за охоронним правовідношенням. Але попри всю свою привабливість, ця правова конструкція не знайшла підтримки. Мабуть тому, що її структура передбачає змішування матеріальних та процесуальних повноважень правоносія, але, головним чином, все-таки тому, що запропоноване право аж ніяк не могло б бути об’єктом дії позовної давності.

Справа в тому, що законодавство не надає судовим органам можливості здійснювати розгляд спорів, що витікають з цивільно-правових відносин, за власною ініціативою. Звернутися до суду за захистом порушеного права може лиш особа, суб’єктивне право якої порушене, а також її представники чи інші повноважні органи. Це є юридичним фактом, який призводить до вступу в дію процесуального регулятивного механізму. Норми процесу починають застосовуватися після звернення управненої особи до компетентного державного органу – суду. З позиції процесуального права, захистом цивільних прав та інтересів є діяльність уповноважених органів щодо відновлення порушених прав особи [6, c. 95]. При цьому слід розуміти, що судовий розгляд нічого не змінює в спірному матеріальному правовідношенні, а лише здійснює його оцінку з точки зору матеріального права, тобто встановлює наявність взаємних прав і обов’язків у сторін спору.

Відтак правом на позов в процесуальному сенсі прийнято вважати право порушити та підтримувати судовий розгляд певного конкретного матеріально-правового спору в суді з метою його вирішення. Таке право зовсім не пов’язане з початком, перебігом та спливом позовної давності, право на звернення до суду не може обмежуватися строком [7, c. 3]. Пред’явлення позову до початку перебігу позовної давності чи після її закінчення не впливає на можливість звернення до суду. Звісно, для позивача можуть настати різні за змістом негативні наслідки пред’явлення позову поза межами давнісного строку: коли на момент пред’явлення позову цей строк ще не почався суд має відмовити в задоволенні позову за безпідставністю, тоді як при пропускові давності суд може відмовити у позові саме з цієї причини. Проте вказані обставини в жодному разі не позбавляють особу права на звернення до суду.

 Інша річ, матеріальне право на позов. Під правом на позов у матеріальному сенсі треба розуміти можливість звернення до суду з метою застосування до відповідача примусових заходів. Тобто в даному контексті це фактично право на судовий захист, і саме це право, а не можливість звернення до суду, може припинитися у разі непред’явлення позову протягом встановленого давнісного строку. Зміст звернення суб’єкта, матеріальні права якого порушені неналежним виконанням обов’язку боржником, становлять певні вимоги щодо застосування до останнього примусових заходів, які мають забезпечити виконання обов’язку та його відповідальність. Але управнена особа може скористатися можливістю захисту суб’єктивного права лиш в межах нормативно визначеного давнісного строку, після закінчення якого, як правило, позовна забезпеченість вимог припиняється. Законодавство практично всіх країн містить встановлений строк, в межах якого може бути здійснений вказаний судовий захист порушеного права. Як матеріально-правове явище він кваліфікується і згідно з положеннями вітчизняного законодавства (які узгоджуються з правилами переважної більшості країн так званої континентальної системи права).  Цей строк не є процесуальним, оскільки не впливає на перебіг судового розгляду щодо спірних відносин у разі його початку, і саме тому питання його застосування вирішуються відповідно до законодавства, яке діяло на час порушення права, а не на момент розгляду спору [8, c. 464]. За усталеною традицією зазначений строк має назву позовної давності і визначає період існування матеріального права на позов у разі порушення цивільного права.

Список використаних джерел:

1. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. М., Госюриздат, 1958. 182 с. 

2. Новицкий И.Б. Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. М.: Госюриздат, 1954. - 247 с.

3. Гуляев АМ. Общий срок земской давности.  Журналъ Министерства Юстиціи.  1900. №7. С. 48-81.

4. Деревянко Г.Ф. Последствия истечения исковой давности. Ученые записки: Вопросы гражданского права. Ученые записки ВЮЗИ. Вып. 5.  М., 1958. С. 35-58.

5. Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. Субъекты и объекты процесса, процессуальные отношения и действия. М.: Бр. Башмаковы, 1913. Т.1. 703 с.

6. Советское гражданское право: Учебник в 2 т. / Под ред. О.А. Красавчикова; 3-е изд., испр. и доп. М.: Высшая школа, 1985. Т. 1. 544 с.

7. Кравцов М.А. Позовна давність в радянському цивільному праві. К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1960. 17 с.

8. Энгельман И.Е. О давности по русскому гражданскому праву. Историко-догматическое исследование. М.: Статут, 2003. 511 с. 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота