ПРОБЛЕМИ НАРОДНОГО ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ СЬОГОДЕННІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ПРОБЛЕМИ НАРОДНОГО ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ СЬОГОДЕННІ

25.11.2019 12:29

[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Автор: Статко Дар’я Олександрівна, студентка IV курсу, коледж економіки, права та інформаційних технологій Кам’янець-Подільського податкового інституту


Кожна сучасна демократична держава реалізовує свою владу базуючись на принципі визнання народу як єдиного її джерела. Народовладдя і форми його здійснення є предметом вивчення, найперше, конституційного права. Адже саме конституція закріплює основи демократичного державного устрою.

Однак, ще із зародженням демократії як політичного режиму гостро стало питання реального здійснення влади народу на практиці: у який саме спосіб мільйони людей досягатимуть спільного рішення. Насправді, нормативне закріплення  народовладдя зовсім не означає реальної влади. Законодавець диктує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 5 Конституції України). З плином століть в світі та Україні, зокрема, через висвітлену вище проблему народовладдя одержало формальний зміст.

Та все ж прагнення до вдосконалення державної політики і реалізації справжніх інтересів громадян, на сьогоднішній день привело до становлення двох форм демократії: безпосередньої та представницької. Ці форми народовладдя чітко визначенні законодавством. Остання являє здійснення влади народом опосередковано – через своїх представників у владних органах. І звісно, це досить ефективно – не всі люди здатні керувати державою, розробляти, приймати закони. По-перше це пояснюється не компетентністю всіх у цій сфері, і це абсолютно нормально та раціонально. По своїй природі кожен громадянин повинен робити роботу, яку добре знає: одні будують дороги, а інші забезпечують для них комфортні умови працевлаштування, захищеність та гідний рівень життя.

Звідси зрозуміло, що представницька форма демократії, не може реалізуватися без безпосередньої, зміст якої буде розкрито нижче більш детально. Отже, головний закон закріплює, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і це право не може бути узурповане державою. У розділі ІІІ Конституції України законодавець визначає, що пряма демократія реалізується через вибори та референдуми. 

Наша країна сьогодні знаходиться у вирі змін, особливо політичних. Саме цього року питання прямої демократії актуальне як ніколи. 2019 рік для багатьох людей став роком народного голосу: новий Президент, нова Верховна Рада. Під час президентських й парламентських виборів 2019 року громадяни реалізували своє природне право на народне волевиявлення – виборче право. Так, саме природнє право, адже воно передбачене, як Конституцією України, так і міжнародним, ратифікованим у більшості країн світу, документом «Загальна декларація про права людини».

Вибори, як форма безпосереднього народовладдя, здійснюється шляхом голосування громадян задля формування державних органів влади, або надання повноважень певній особі – є прямим волевиявленням більшості народу.

Вибори є однією з найдавніших форм прямого народовладдя, відомих ще з часів так званої "вічової демократії". Вони стали не тільки найбільш поширеною формою безпосередньої реалізації народного суверенітету, а й показником рівня розвитку громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина тощо [1; с.285].

Звісно, вибори зазвичай стосуються саме формування правлячої верхівки. А питання щодо схвалення нової редакції Конституції України чи внесення змін до неї, узгодження інших можливих загальнодержавних чи місцевих питань вирішуються шляхом проведення референдуму. Крім того, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Існують різні форми та види референдумів. Поділ відбувається за територіальною ознакою, загальнообов’язковістю і таке інше. Розрізняють імперативний та консультативний, конституційний та законодавчий, а також обов'язковий і факультативний референдуми.

Рішення імперативного референдуму має найвищу юридичну силу і не потребує жодного затвердження. Рішення ж консультативного референдуму жодної юридичної сили не має. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих з приводу того чи іншого питання. Звичайно, ця думка може бути врахована органами державної влади чи місцевого самоврядування під час прийняття рішень з питань, винесених на референдум, але таке врахування не є обов'язковим [2; с.179].

Конституційний референдум – це референдум, внаслідок якого затверджується, змінюється або відхиляється конституція. Якщо ті самі питання вирішуються стосовно звичайного закону, референдум є законодавчим [2; с.179].

Обов'язковий референдум – це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених законом питань. Якщо ж референдум є одним з можливих, але не обов'язкових шляхів вирішення тих чи інших питань, референдум вважається факультативним [2, с.180].

Та насправді, референдуми у нашій країні проводяться фактично край рідко. Наприклад, всеукраїнських референдумів за період незалежної України відбулося лише два: у 1991 році та 2000. Тож, як на мене, ми не в повній мірі використовуємо наше право на владу. Так, з багатьох ЗМІ ми чуємо про те, що новообраний Президент України Володимир Зеленський має на меті вирішувати загальнодержавні питання та проблеми шляхом референдумів. Найперше, що зараз на вустах – референдум стосовно земельної реформи, а саме питання про продаж її іноземцям. Звісно, вирішувати питання законотворення це наше природне право. Та наскільки доцільно та дієво щораз організовувати такі референдуми? 

Відомо, що для організації референдумів необхідне державне фінансування. І, звісно, це є економічно тяготимо, тим паче, для країни в досить складній економічній ситуації. Для проведення референдуму необхідна кропітка підготовка, залучення великого кола людей, посадових осіб та органів влади. Звідси, виходить, що наше право на волевиявлення дещо неосяжне.

Зрозуміло, що така ситуація є проблемою сьогодення і потребує вирішення. Я бачу таке вирішення у створенні особливої електронної системи здійснення волевиявлення, так зване «е-голосування». В наш час це досить вдалий досвід для багатьох країн світу. Зокрема, однією з перших країн, яка вдало перейшла на систему е-голосування стала Естонія. Навесні цього року в Естонії відбулися електроні вибори до парламенту.

Вважаю, що такі нововведення дали б змогу більше реалізовувати народовладдя в Україні. Електроні, до прикладу, референдуми були б менш енерго- та ресурснозатратні, що дозволило б популяризувати пряму демократію.

Та чудово розумію, що найближчим часом така ідеальна картинка майже нереальна. Для здійснення е-голосування Європейські країни використовують систему ID-карток для ідентифікації особи виборця. В Україні це найперша проблема, яка постає перед здійсненням онлайн голосування, адже в країні немає приладдя для зчитування інформації із чипу ID-карток. Цю проблему необхідно буде вирішити.

Наступне – недостатній рівень освіченості людей в користуванні електронними приладами та ресурсами, що особливо актуально для літніх людей.

Суттєвою проблемою для України також є відсутність мережі інтернет у сільській місцевості, та й з мобільною мережею, як нам всім відомо, ситуація не краща. То ж, якщо впроваджувати таке нововведення – відразу належно функціонувати дана система не зможе. В реалії це можливо за наявності альтернативного способу голосування, тобто звичайних паперових бюлетенів.

Як бачимо, перспектива е-голосування досить далека. Та якби така система була реалізована, то, вважаю, це стало б прямим шляхом до повної безпосередньої демократії.

Список літератури:

1. Конституційне право України. Підручник: У 2 т. / В. Ф. Погорілка. Київ. ТОВ «Ви-давництво «Юридична думка», 2006. Т.2. 2006.  800с.

2. Конституційне та конституційно-процесуальне право України. Навчальний посібник. / Теліпко В.Е., Київ. Центр учбової літератури, 2009. 568с.


________________

Науковий керівник: Катушинська Людмила Станіславівна, викладач, Коледж економіки, права та інформаційних технологій Кам’янець-Подільського податкового інституту




Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота