НОВАЦІЇ У ЗАКОНОДАВЧОМУ РЕГУЛЮВАННІ ПРИНЦИПУ ДИСПОЗИТИВНОСТІ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

НОВАЦІЇ У ЗАКОНОДАВЧОМУ РЕГУЛЮВАННІ ПРИНЦИПУ ДИСПОЗИТИВНОСТІ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

26.08.2022 14:31

[2. Юридичні науки]

Автор: Грабовська Оксана Олександрівна, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільного процесу Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка


Вступ. Парадигму цивільного процесуального права, як і будь-якої іншої галузі права, становлять відповідні засади (принципи). Серед усього масиву принципів, принцип диспозитивності – фундаментальний з багатьох точок зору. Саме з диспозитивними правами пов'язують судову форму захисту прав, свобод чи інтересів. Реалізація  диспозитивних прав заінтересованами у захисті права особами є  передумовою  виникнення судочинства,  його розвитку, коригування,  завершення тощо. Очевидно тому принцип диспозитивності закріплений законодавцем у ч. 3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) як одна з основних засад цивільного судочинства.

З часів набуття Україною незалежності відбувається постійне оновлення цивільного процесуального законодавства України, викликане потребами  суспільства в оптимізації захисту прав, свобод та інтересів, гармонізації законодавства України із законодавством ЄС тощо. Виклики, які стояли і стоять сьогодні перед нашою державою зумовили розробку та прийняття ЦПК України 2004 р., а згодом й прийняття у 2017 р. нової редакції. Внаслідок  перетворень значних змін зазнали майже усі інститути та окремі положення, серед яких й інститут принципів, який є фундаментом для здійснення правосуддя, ухвалення законних та обгрунтованих рішень, ефективного  захисту прав в судовому порядку. Тому науковий інтерес до перетворень у даній сфері процесуального права видається закономірним та логічним.   

Мета зумовлена трансформацією законодавчої регламентації принципу диспозитивності, у зв'язку із чим виникла потреба визначити характер змін та причини, якими вони зумовлені, виявити розбіжності у регламентації змісту принципу диспозитивності та наукових поглядах і висновках про зміст диспозитивних засад в цивільному судочинстві.

Матеріали та методи. Дослідження проблематики, відбитої у назві  тез, дозволяє стверджувати про відсутність належного інтересу наукової спільноти до неї, хоча, як відомо, принцип диспозитивності у системі принципів цивільного процесуального права посідає одне з головних місць і безпосередньо впливає на захист прав, свобод чи інтересів у судовому порядку та  на якість такого захисту.

Досягнення мети зумовило використання відповідних наукових методів, зокрема, принципів, законів та категорій діалектики, історичний та порівняльний методи, метод системного аналізу тощо. Такий сімбіоз дозволив системно осмислити та зрозуміти причини змін  та презентувати  власні виводи щодо обгрунтованості нововведень.

Результати. В теоретичних джерелах наводять різні точки зору щодо часу виникнення (виділення) принципу диспозитивності. 

В безцінному багажі пам'яток правничої думки  в контексті дослідження питання про виникнення принципу диспозитивності, його змісту тощо,  хочеться виділити працю  Е.В. Васьковського «Учебник гражданского процесса», який народився у  1866 р. в Одесі, а помер у Чехословаччині, куди переїхав після революції 1917 р. і читав лекції з цивільного права і цивільного судочинства на руському юридичному факультеті в Празі. Ця праця вийшла друком  у 1917 р. і була сприйнята сучасниками «самим повним із існуючих підручників цивільного процесу», «зразковим підручником цивільного процесу...». В ній автор окремо виділяє диспозитивність в системі принципів цивільного процесу (пар. 21) і широко висвітлює дане поняття [1, с . IV, VI, XI]. Отже, процесуальна доктрина кінця XIX – початку XX століття вже виділяла диспозитивність як окремий принцип.

Жовтнева революція 1917 р. з її більшовистськими установками змінила ідеологію усього  законодавства, в тому числі й цивільного процесуального. Процесуалісти відмічають, що ЦПК УРСР 1924 р., у порівнянні із Статутом цивільного судочинства 1864 р., нівелював соціальну функцію правосуддя, диспозитивність цивільного судочинства і суттєво обмежив його змагальний характер....» [2, С. 77].

ЦПК Української РСР 1963 р. в первісній редакції, так само як і попередній ЦПК УРСР 1929 р., не оперував поняттям «диспозитивність», хоча основні диспозитивні засади були закріплені, зокрема, у статтях 4 та 5, які проголошували право на звернення до суду за судовим захистом, у ст. 103, яка регламентувала право позивача на розпорядження позовом і право відповідача відреагувати на позов шляхом права визнати позов повністю або частково, право сторін укласти мирову увагу тощо [3].  

В контексті регулювання диспозитивних зазад цивільного судочинства привертає увагу, що ЦПК Української РСР 1929 р. та ЦПК Української РСР 1963 р. ініціативою на порушення цивільної справи в суді наділяло не лише осіб, які потребували судового захисту, а й прокурора. Причому  прокурор на власний розсуд «починав справу і вступав у справу у всякій стадії процесу» (ст. 3  ЦПК УРСР 1929 р.) [4], здійснював нагляд за точним виконанням законів Союзу РСР і Української РСР, наділявся правом перевіряти будь-яку цивільну справу, давати висновки по справі, опротестовувати рішення, вимагати їх виконання тощо (частини 2, 3 ст. 5, ст. 13, ст. 118, ст. 120 ЦПК УРСР 1963 р.). 

Окрім такої надмірної з точки зору характеру цивільних процесуальних правовідносин можливості втручання прокуратури в цивільне судочинство, санкціоноване державою, ЦПК Української РСР 1963 р. у ст. 203 також закріплював право суду вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних установ, підприємств, колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій або громадян. Таким чином, у зазначений спосіб розробники ЦПК Української РСР 1963 р. значно поглибили слідчі аспекти цивільного судочинства, які проявилися, в тому числі, й у регламентації диспозитивних засад. 

Розробники ЦПК України 2004 р. вперше закріпили статтю 11 із назвою «Диспозитивність цивільного судочинства», в якій розкрили його основні критерії. До таких законодавець відніс усталені в процесуальної науці складові диспозитивності, зокрема, імперативну норму про те, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб…,  що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таким правом володіють також особи, в інтересах яких завлено вимоги (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності) тощо [5]. Отже, основні акценти диспозитивних засад цивільного судочинства, в основному, було розставлено навколо позову, що,  в цілому, відповідає науковим поглядам  про зміст принципу диспозитивнсоті в цивільній процесуальній доктрині, які панують десятиліттями.    Водночас, звертає на себе увагу  припис, який, окрім вище наведених, міститься в ч. 1 ст. 11 ЦПК України 2004 р.  щодо розгляду цивільних справ на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, оскільки все, що пов'язано із доказами, доказуванням та доведенням, становищем суду у сфері цивільного процесуального доказування, в  теорії цивільного процесу відносили і відносять  до царини змісту принципу змагальності, змагального (незмагального) цивільного судочинства. Та й самі розробники ЦПК України 2004 р. окремо закріпили ст. 10 «Змагальність сторін», в якій ідеться виключно про докази, обов'язок доказування та доведення, рівність в процесі доказування, сприяння суду у доказуванні. 

Таким чином, логічним видається виникнення наступної думки: або розробники ЦПК України 2004 р. навмисно, окрім іншого, зазначили у ч. 1 ст. 11 про те, що суд розглядає справи на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, і у такий спосіб акцентували увагу на обов'язку обгрунтовувати факти відповідними доказами, а, отже, повернулися до двоаспектного сприйняття змісту диспозитивних начал у цивільному судочинстві, або ж не надали значення тій обставині, що обов'язки щодо доказів та доказування досить грунтовно закріплені у ст. 10 «Змагальність сторін» та в інших, і дублювання у ст. 11 «Диспозитивність цивільного судочинства» внесе певний дисонанс у розмежування категорій  «диспозитивность» та «змагальність».

Остання реформа процесуального законодавства України, в рамках якої у 2017 р. було прийнято Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», істотно змінила зміст   процесуального законодавства України, в тому числі й цивільного процесуального [6]. Зокрема,  зазнала коригування змістовна складова регламентації принципу диспозитивності, хоча законодавець й залишив назву «Диспозитивність цивільного судочинства» у ст. 13.  Так, поряд із положеннями, якими врегульовано передумови відкриття провадження у цивільній справі, межі розгляду справи судом, право на розпорядження предметом позову на власний розсуд тощо, що  змістовно співпадає із ст. 11 ЦПК України в редакції 2004 р., закріплено нове положення, згідно із яким  збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту  малолітніх  чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 чинного ЦПК України).  Таким чином, спостергіється іще більш істотне проникнення в сферу диспозитивності положень, які в цивільній процесуальній доктрині традиційно сприймаються як такі, що визначають специфіку становища суду в процесі доказування, а отже, носять змагальний підтекст. Більше того, у п. 2 ч. 5 ст. 12 чинного ЦПК України, яка має назву «Змагальність сторін», законодавцем закріплено положення, відповідно до якого суд сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами. У такий спосіб йдеться, насамперед, про необхідність спрямування зусиль суду  на спонукання укладання сторонами мирової угоди, а інститут мирової угоди традиційно в цивільній процесуальній доктрині відносять до змісту принципу диспозитивності, диспозитивних прав [7. відп., с.  92, 181]. Отже, і цей приклад підтверджує факт взаємопроникнення змагальних складових до диспозитивних і навпаки, а усе вищезазначене дає підставу стверджувати, що розробники останньої редакції ЦПК України іще більше відійшли від суворого розмежування диспозитивних та змагальних основ цивільного судочинства.

Видається, що одним із факторів, який відіграв роль у змішуванні диспозитивних та змагальних засад у статтях 12 та 13 чинного ЦПК України, є специфічне розуміння чи сприйняття категорії «диспозитивність». В процесуальній науці базовими є дві  аксіоми: 1) диспозитивність –  юридична категорія, змістом якої є обумовлена  природою певного виду правовідносин свобода (автономія) суб'єкта у  виборі поведінки та реалізації усього спектру прав, передбачених законом; 2) всі права, що пов'язані з розпорядженнням позову та реакції на нього в матеріальному сенсі належать до сфери диспозитивності. 

З огляду на такі установки, специфіку регламентації принципу диспозитивності, диспозитивних прав чинним ЦПК України, а також виявлені причини цієї специфіки,  видається обгрунтованим сьогодні розглядати диспозитивність в двох аспектах (сенсах): в широкому та вузькому. Широкий – це вільне розпорядження учасниками справи усім спектром прав, що передбачені цивільним процесуальним законом; вузький – вільне розпорядження правами, пов'язаними з позовом або реакцією на позовні вимоги.

У даному зв'язку можливим є виникнення запитання про необхідність такої  диференціації. Чи не було б правильним з огляду на зміст положень, закріплених у статтях 12 та 13 говорити про диспозитивність лише з позиції свободи у реалізації усього комплексу прав: і прав, пов'язаних з позовом чи реакції на позов, і прав, пов'язаних з доказуванням та доведенням фактів (обставин)? Видається, що у такому разі неминучим є поглинання диспозитивністю змагальності, виникнення плутатини у розумінні змістовної складової цих двох принципів, які розрізняла і розрізняє цивільна процесуальна доктрина. Окрім того, усталеними в теорії цивільного процесуального права є такі категорії (інститути) як «інститут позову», «право на позов та процесуальний порядок його реалізації», «змагальний (незмагальний) процес», «змагальні права сторін» тощо, розкриваючи зміст яких процесуалісти розрізняють диспозитивні і змагальні аспекти.

Висновки:

1. Правова категорія «диспозитвність» вперше знайшла своє законодавче закріплення лише в ЦПК України 2004 р.

2. У чинному цивільному процесуальні законодавстві України законодавець одночасно і розрізняє зміст змагальності та диспозитивності, відповідно, у статтях 12 та 13, і змішує усталені в цивільній процесуальній доктрині змагальні та диспозитивні засади цивільного судочинства. 

3. Зважаючи на регламентацію принципів диспозивності та змагальності ст. 12 та 13 чинного ЦПК України, на наявні теоретичні погляди та висновки про зміст диспозитивнсоті і змагальності в цивільних процесуальних правовідносинах, видається обгрунтованим сьогодні розглядати диспозитивність двовекторно: в широкому сенсі як вільне розпорядження комплексом прав, які передбачені законом (і диспозитивними і змагальними одночасно), і у вузькому -  як права, пов'язані з позовом та реакцією на позов.

Список літератури:

1. Васьковський Е.В. Учебник гражданского процесса. М. Зерцало. 2003. – С. IV, VI, XI.

2. Комаров В.В. Гражданское процессуальное законодательство Украины и новелизация гражданского судопроизводства // Проблемы науки гражданского процессуального права. Х. Право. 2002 С. 77.

3. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР 1963 р. Державне вид-во політичної літ. УРСР. К. 1963.

4. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР 1929 р. Державне вид-во політичної літ. УРСР. К. 1958.

5. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 р. К. Істина. 2004.

6. Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Відомості Верховної Ради (ВВР), 2017, № 48, ст. 436.

7. Зокрема, див.: Цивільний процес України: академічний курс. За ред. С.Я. Фурси. К. Видавець Фурса С.Я. КНТ. 2009. С. 92. ; Курс цивільного процесу. За ред. В.В. Комарова. Х. «Право», 2011. С. 181.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота