ЗМІНА ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ РОЗВИТКУ ВНУТРІШНЬОЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУРЕЧЧИНИ: ВІД КЕМАЛІЗМУ ДО НЕООСМАНІЗМУ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ЗМІНА ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ РОЗВИТКУ ВНУТРІШНЬОЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУРЕЧЧИНИ: ВІД КЕМАЛІЗМУ ДО НЕООСМАНІЗМУ

24.10.2022 12:24

[5. Історичні науки]

Автор: Снігир Лариса Петрівна, кандидат економічних наук, викладач історії, Ірпінський академічний ліцей Національного університету біоресурсів і природокористування України


Після поразки у Першій світовій війні та встановлення влади Мустафи Кемаля Ататюрка Туреччина відмовилася від своїх геополітичних амбіцій. Головними пріоритетними напрямками розвитку зовнішньої політики для Туреччини тривалий час розглядалися відносини з країнами Європи та США. Але у 90-ті роки ХХ століття відбулися перші зміни, насамперед у внутрішній політиці: прихід до влади релігійних груп та поступове ослаблення контролю військовими над зовнішньою політикою. 

Сучасна Туреччина не приховує своїх амбіцій щодо ведення зовнішньої політики тому, що зарекомендувала себе країною-лідером мусульманського світу. Кардинальні зміни зовнішньополітичних орієнтирів відбулися під час приходу до влади Партії справедливості та розвитку (далі – ПСР). Кемалістська еліта та політичний клас Туреччини понад сімдесят років розглядали період Османської експансії на Близькому Сході та Балканах як катастрофічну політику, яка майже закінчилася крахом турецької держави. 

Більше чотирьох століть Туреччина була найголовнішою мусульманською країною серед країн мусульманського світу. У період домінування кемалістських ідей лідери республіки неохоче демонстрували свої геополітичні інтереси. А, наприклад, у період після закінчення холодної війни Туреччина намагалася показати себе в ролі світової держави, яка стрімко повертається до своїх колишніх імперських амбіцій. 

Входження Туреччини до НАТО в 1952 р. зміцнило роль країни. Однак, незважаючи на спроби ранніх західних модернізаторів Туреччини відокремити країну від імперської історії, ностальгія по Османській імперії, як осередку мусульманського світу продовжувала впливати на турецький електорат. Релігійна мотивація більшості турецьких громадян завжди була відкрита для маніпуляцій з боку політичних лідерів, які сповідують різноманітну прихильність до цінностей ісламу – від колишнього прем'єр-міністра Тургута Озала, роки правління якого припали на кінець періоду холодної війни та різкого вплинули на геополітику Заходу. 

Туреччина була країною, яка прагнула входження до ЄС у 2004 році, але перспектива членства в ЄС перетворилася на розчарування, що посилило пошук важливої ролі серед країн мусульманського світу. Зміни в політиці Туреччини щодо її сусідів драматичні – це пояснюється лише сукупністю міжнародних, регіональних і внутрішніх чинників. Системні зміни на міжнародному та регіональному рівнях після розпаду Радянського Союзу несуть відповідальність щодо змін у загальній зовнішній політиці Туреччини. 

Враховуючи політичну історію Туреччини щодо нестабільних коаліційних урядів і корупційних скандалів, не дивно, що до того, як до влади прийшла Партія справедливості та розвитку, політична еліта країни мала набагато меншу громадську довіру та підтримку, ніж військові, які вважалися опорою світської республіки Ататюрка. Хоча головна роль щодо прийняття рішень у галузі зовнішньої політики традиційно покладалася на державну бюрократію через інституційні та конституційні реформи ПСР. 

У той час як кемалізм був основою Туреччини, з'явилася «нова» еліта з кардинально іншим ставленням до зовнішньої політики та управління державою. Насамперед, участь громадськості в зовнішньополітичних дискусіях значно розширилася. Критичний внесок у нове мислення ПСР було зроблено Ахмедом Давутоглу в 2001 році, коли ним було оприлюднено концепцію «стратегічної глибини». Витоки підходу Давутоглу до геополітики можна віднести до неоосманізму Озалу та багатовимірної зовнішньої політики уряду Ербакана в кінці 90-х років ХХ століття. Суть концеції його політики базується на географічному та на історичному підгрунті. На думку Давутоглу, саме географічне та історичне підгрунтя змушує Туреччину перебувати в центрі багатьох геополітичних подій. 

Концепція Давутоглу була самим систематичним, змістовним і всеосяжним баченням стратегічного становища Туреччини. Доктрина стратегічного значення була закладена в новому дискурсі, який утвердив ідеологію ПСР. Пам'ять про згубну політику Османської експансії на Близькому Сході та Балканах була відхилена керівництвом ПСР. 

Партія швидко здобула авторитет серед ісламістів і прихильників спадщини Османської імперії. Цей новий неоосманістський напрямок є відображенням глибоких соціальних перетворень як складу турецької еліти, так і суспільства, що духовно змінювалося. Це також кульмінація нових ідейних нововведень, які виникли під час президентської каденції Тургута Озала (1989–1993 роки правління) [2, с. 206]. 

Неоосманізм – це ідеологія нової турецької політичної еліти, що почала формуватися у Центральній Анатолії наприкінці 1980-х років. Це політичне угрупування виникло переважно серед представників консервативного і релігійного нижчого класу, тобто з міських жителів та сільського населення. Виникнення нового підприємницького середнього класу було неминучим, оскільки реформи Озалу призвели до зростання соціальної мобільності та міграції сільського населення у великі міста, особливо в Стамбул [2, с. 208].

«Анатолійські тигри», успішні релігійно-консервативні бізнесмени, популяризували ідеологію, використовуючи цитати з Корану та стверджували, що Пророк благословив торгівлю й розвиток у цілому. У той же час населення Кайсері – оплоту «анатолійських тигрів», збільшилось за п'ятдесят років майже в десять разів. Цей рух отримав назву «ісламський кальвінізм» [1, с. 256]. 

У листопаді 2002 року ПСР виграла загальні вибори та отримала 365 місць у парламенті Туреччини. В рамках ПСР сфера зовнішньої політики поступово підпадає під цивільний контроль, тоді як військових виключили із процесу прийняття рішень у галузі зовнішньої політики. Партія уникала прямої конфронтації зі Сполученими Штатами Америки та оголосила про вступ до ЄС, як свою головну мету. І, тільки Давутоглу відкриває своє неоосманістське бачення, що Туреччина може стати об'єднанням націй, так само як і союз Великобританії з її колишніми колоніями. Істотним для цього відродження Османської спадщини були як економічні інтереси, так і регіональний динамізм.

Таким чином, зміни зовнішньої політики Туреччини відбулися внаслідок приходу до влади Партії справедливості та розвитку на чолі з Реджепом Ердоганом. Ця партія отримала підтримку сільських жителів і релігійних угрупувань. Посилення впливу ПСР – це, насамперед, результат неефективної політики республіканців-кемалістів. Після розпаду СРСР країни Заходу – Велика Британія, Франція, а також США, не розглядали Туреччину як стратегічного партнера. Але невдачі республіканців-кемалістів у зовнішній політиці, корупція, що супроводжувалася складнощами в економічному розвитку, посилення релігійної самосвідомості Туреччини стали причиною успіхів ПСР та Ердогана.

Література:

1. Замікула Г.О., Замікула М.О. Регіональні підсистеми міжнародних відносин: Близький та Середній Схід. Регіональні підсистеми міжнародних відносин: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Вінниця, 2018. С. 247-295.

2. Едемський А.Б. Неоосманізм як реальність сучасної геополітики. Проблеми національної стратегії. Київ, 2016. № 2 (28). С. 204-208. 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота