ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

25.11.2022 14:14

[11. Національна безпека]

Автор: Шевцов Анатолій Леонідович, кандидат наук з державного управління, професор кафедри загальновійськових дисциплін Військово-юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого


У різні часи, під різними кутами зору над проблемами національної безпеки і оборони фахово працювали українські державні діячі та науковці. Серед них В.О. Антонов, В.М. Воробйов, В.П. Горбулін, О.Л. Істратов, О.І. Кузьмук, В.А. Ліпкан, В.Й Пашинський, С.Т. Полторак, В.Г. Радецький, І.С. Руснак, О.С. Семенюк, Г.П. Ситник, В.В. Сокуренко, В.М. Столбовий та багато інших видатних вчених. В своїх роботах вони через призму функціонування державних інституцій предметно, конструктивно, доволі критично і системно дослідили генезис безпекових проблем та можливості їх адміністративно-правового врегулювання. Але і сьогодні залишається широке поле діяльності для вивчення феномену національної безпеки. Одним з таких важливих напрямків є повноваження органів державної влади у сфері оборони країни. Дослідження зазначеної проблематики потребує визначення місця  органів державної влади в загальній системі суб’єктів забезпечення національної безпеки. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у межах Конституції і відповідно до законів України [1,ст.6]. Це означає, що кожна з гілок державної влади має законодавчо  визначені компетенції в частині забезпечення національної безпеки і оборони.

В.Й. Пашинський формулює поняття суб’єктів публічного управління обороною України, як систему органів державної влади та місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів публічних відносин, яким законом надано публічні повноваження щодо підготовки та оборони держави в разі збройної агресії або збройного конфлікту. До них належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, посадові особи підприємств, установ та організацій усіх форм власності, суб’єкти громадянського суспільства [5,с.189]. На відміну від суб’єктів публічного управління, коло суб’єктів публічного адміністрування є значно ширшим. Автор дає визначення суб’єктів публічного адміністрування у сфері оборони як систему органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судової), наділених ними делегованими повноваженнями самоврядних органів, які за допомогою законодавчо закріплених засобів, методів та процедур сприяють досягненню публічного інтересу, пов’язаного із забезпеченням оборони держави в разі збройної агресії або збройного конфлікту. До таких органів належать Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування всіх рівнів, судові органи, самоврядні органи наділені делегованими повноваженнями [5, с.193].  

Г.П. Ситник вважає, що суб’єктами розробки та впровадження державної політики національної безпеки і оборони є: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи державної влади, Національний банк  України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України, об’єднання громадян [6, с.40-46].

На думку В.О. Антонова суб’єкти системи забезпечення національної безпеки мають певні  спільні характерні ознаки: вони займають особливе місце в системі забезпечення національної безпеки; наділені винятковими повноваженнями та мають особливий механізм їх реалізації; дії і вчинки суб’єктів системи забезпечення національної безпеки переважно мають владноімперативний характер [4, с.376]. 

Усі вищезазначені підходи щодо переліку суб’єктів національної безпеки і оборони корелювались із законодавчо закріпленими нормами. Так, колишній Закон України «Про основи національної безпеки України»  до суб’єктів системи забезпечення національної безпеки відносив: Президента України; Верховну Раду України; Кабінет Міністрів України; РНБО України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратуру України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Службу безпеки України, Державну прикордонну службу України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадян України, об’єднання громадян [2]. 

Вказаний закон був скасований Законом України « Про національну безпеку України» [3]. В прийнятому документі з’явилось багато новацій, що відповідають вимогам сучасності, але така категорія як суб’єкти національної безпеки взагалі не визначена. В законі введено новий термін «сектор безпеки і оборони», який згідно з пунктом 16 статті 1 являє собою систему органів державної влади, Збройних Сил України, інших утворених до законів України військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, державних органів  спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем і відповідно до Конституції та законів України за функціональним призначенням спрямована на захист національних інтересів України від загроз, а також громадян та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки України.

Стаття 12 цього закону окреслює зміст сектору безпеки і оборони, який складається з чотирьох складових, а саме: сили безпеки; сили оборони; оборонно-промисловий комплекс; громадяни та громадські об’єднання, що добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки. В той же час, чіткого розмежування суб’єктів між складовими сектору безпеки і оборони в документі немає. Законодавець обмежився лише їх загальним переліком.  Пункти 17 та 18 статті 1 закону, де наводиться визначення термінів «сили безпеки» і «сили оборони», не додають ясності щодо належності структур до вказаних складових сектору безпеки і оборони [3].

Привертає на себе увагу той факт, що не зважаючи на згадування органів державної влади у визначенні терміну сектору безпеки і оборони, про них вже не йдеться серед його складових. Таким чином, органи державної влади в особі Верховної Ради України,  Президента України,  Кабінету Міністрів України, судів загальної юрисдикції не включені до складу сектору безпеки і оборони.  Характерно, що саме цим ключовим суб’єктам національної безпеки, за винятком глави держави, законодавчо закріплюються лише функції демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони, а не керівництво ним. Не зважаючи на те, що в статті 13 Закону України « Про національну безпеку України» перелічені повноваження Президента України по керівництву сферами національної безпеки і оборони, де саме він визначає указами і розпорядженнями основні напрями і завдання розвитку сектору безпеки і оборони, як Верховний Головнокомандувач видає накази і директиви з питань оборони, законодавчо не унормовано його місце як суб’єкта в системі національної безпеки і оборони. Оскільки система національної безпеки і оборони більш ємна категорія ніж сектор безпеки і оборони, цілком очевидна потреба окремого наукового вивчення та законодавчого врегулювання даної проблеми. 

Література

1. Конституція України.

2. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06 2003 року № 964 – IV.

3. Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 року № 2469 – VIII.

4. Антонов В.О. Конституційно-правові  засади національної безпеки України: монографія. – Київ: ТАЛКОМ, 2017. – 576 с.

5. Пашинський В.Й. Забезпечення оборони України: адміністративно-правові аспекти: монографія. – Київ, 2018. – 408 с.

6. Ситник Г.П. Концептуальні засади забезпечення національної безпеки України: навчальний посібник, Ч.3: Державна політика та основи стратегічного планування забезпечення національної безпеки. – К.: НАДУ, 2010. – 208 с.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота