УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ

08.12.2022 02:47

[6. Культурологія]

Автор: Сігуля Валерія Сергіївна, студентка, Державний торговельно-економічний університет


Співвідношення світової та національних культур - одна з найскладніших проблем сучасної культурології. Її розв’язання передбачає з’ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Прихильники її існування, серед яких такі відомі мислителі як: В.Вернадський, Р.-Дж. Коллінгвуд, А. Швейцер вважали,  що світова культура це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. 

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами [1].

Українська національна культура розвивалася у контексті світового культурологічного процесу, успадковуючи культурні надбання своїх предків, переймаючи та українізовуючи культурні цінності інших народів. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сягають культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. Самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К. Острозьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці. [5].

 Яскравим прикладом того, як національна культура може заговорити мовою світу, є творчість Тараса Шевченка. Порушивши одвічне правило поділу культури на елітарну, яка мусить осмислювати життя і низову фольклорну, Шевченко показав своїм Кобзарем, що народ здатний не лише оплакувати свою долю, але і вибирати її. Це був один із перших у європейській культурі національних і соціальних викликів самодержавству, що мав величезний резонанс і вплив на митців багатьох країн. "Ся маленька книжечка, – як писав І. Франко, відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Поет спростував твердження російських критиків, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Шевченко спростував також погляди свого сучасника українця М. Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури. Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Попри Жагучу ненависть до самодержавства, Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів, релігій чи небажанням перейняти їх кращий досвід: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, свого не цурайтесь» - закликав поет [2].

Кінець XVIII – першої пол. XIX ст. у Європі – це період остаточної кризи старого, феодального ладу та приходу на зміну йому суспільства нового типу. Європеїзація була доволі складною та суперечливою. Відбувалася боротьба між крайностями європеїзації та місцевого традиціоналізму. Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження національних звичаїв, традицій, розширення вживання української мови, створення національної школи, театру тощо [4].

Видатні українці кінця ХІХ - початку ХХ ст. добре знали, що тривалі періоди бездержавності нації найбільш руйнівні для її культури. Підпорядкування українського народу  іншим державам, політика денаціоналізації, яку здійснювали ці держави стосовно України, спричиняли зниження статусу української мови. ХУІІ-ХХ ст. характеризує тенденція обмеження, заборони використання української мови практично в усіх галузях духовної діяльності, її функціонування охоплювало лише сферу спілкування нижчих верств населення, а також сільське середовище. Практично це був період знищення мови, коли її забороняли, принижували статус та престиж, переслідували її носіїв, позиціонували як копію іншої мови [3].  

Та українські митці у боротьбі за державу, докладали максимум зусиль до створення якомога повнішої і узагальнюючої історії її культурного поступу. Їх робота не припинялась ні в роки першої світової війни, ні в добу революції, ні у вимушеній еміграції, де опинилась національна еліта після поразки визвольних змагань.

ХХ ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Після першої світової війни відбуваються перші спроби відродження національної української держави – за часів Центральної ради, Гетьманату, Директорії, тобто втілення національної ідеї в життя. Послідовно проводиться політика українізації; підтримка української мови, розвиток української середньої та вищої освіти, книгодрукування; запровадження бібліотек, музеїв тощо. 

На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві,а особливо серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов’язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Підсилювала оптимізм і політика українізації (1923 – 1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва.

В історії культури є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження. Так, тоталітарний геноцид не знищив української культури, але він різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки. 

Під час Другої світової війни та у повоєнні роки у творчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна багатьох із них позбавила генетичного страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини. Тенденції розвитку культури в Україні повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. [6].

Значною подією у житті української діаспори став вихід циклу лекцій, прочитаних видатними вченими-емігрантами для студентів Українського технічно-господарського інституту у Чехословаччині під загальною назвою –«Українська культура» (публікація кінця 30-х рр., 1940, 1947, 1948). Організатором збірника та автором більшої частини матеріалу був Дмитро Антонович – видатний політичний, громадський діяч доби УНР, письменник, мистецтвознавець. Базовою основою книги були новітні, на той час, концепції західної культурології. Не поділяючи ідеалістичних концепцій та теорій локальних культур, Антонович вписує українську культуру у європейський духовний простір, застосовуючи до неї ті ж самі схеми систематизації і періодизації. Як знавець історії мистецтва, вчений наводить численні приклади українських пам’яток візантійсько-романського, готичного, ренесансного, барокового стилю з їх місцевими особливостями. Світова і національна культура постають у динамічному процесі переплетінь, взаємозв’язків і взаємовпливів. Чим відкритіша національна культура до світу, вважав Антонович, тим вона багатша і життєдайніше. [7].

Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 80-х років, що була пов’язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. При активній участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України. За участю рухівців підготовлено документи, що закладали підґрунтя самостійної держави – Закону про мову, Декларації прав національностей, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України. [6]

Незаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня 1991 pоку, визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність. Новий етап у розвитку української культури пов’язаний зі створенням у 1991 році незалежної держави України.

24 лютого 2022 року - дата повномасштабного вторгнення Російської Федирації на територію України , що стало новим етапом російсько-української війни, розпочатої в 2014 році. Під час бойових дій багато об'єктів культурної спадщини України були знищені, пошкоджені або потрапили під загрозу.

Та попри все, повномасштабне вторгнення російських військ на територію України стало каталізатором багатьох культурних процесів. Небувале зростання рівня зацікавленості історією нашої країни, масовий перехід на українську мову та докорінна зміна ставлення до української ідентичності. З попелу війни постало й мистецтво. Письменники, музиканти, режисери, дизайнери, скульптори, художники та ілюстратори всього світу шукають натхнення в образах сучасних героїв, бійців ЗСУ та територіальної оборони, відбивають у своїх роботах силу і мужність українського народу, його любов до рідної землі, віру в перемогу та пекучий біль трагедії, яка прийшла на нашу землю. 

Українські митці представлятимуть нашу країну на світовій арені єдиним фронтом, спільно формуючи її новий бренд. Вони продовжать бути у світовому мейнстримі, демонструючи українські духовні та культурні цінності. Імідж України поступово відходитиме від образу країни, яка потребує допомоги. Вона вже стала краєм сміливих і талановитих людей [8].

Отже, підіб’ємо підсумки, незважаючи на відсутність власної державності, єдиної культурної національної політики, еміграційних процесів впродовж тривалого періоду часу аж до здобуття Україною незалежності, українська культура змогла зберегти духовний генофонд нації, і продовжує його відстоювати до сьогодні. Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. В історії культурного становлення України найбільший вплив мала Європа. Тому українська культура становить невід’ємний елемент європейського культурного простору, історії та культури. Це означає, що у її розвитку можна простежити всі етапи європоцентристської схеми історії, котрі на українському ґрунті набували особливої форми. Як явище історичне українська культура фіксує особливий шлях творчих пошуків і здобутків українців на різних етапах становлення. Такі здобутки утримують віковий досвід попередніх поколінь, трансформованих у сьогодення бажаннями та діями всіх українців єднатись заради спільного блага України і процвітання нашої домівки, нашої Батьківщини.

Використані джерела:

1. Співвідношення національної і світової культури. Місце української культури в контексті світової. URL:  https://naurok.com.ua/spivvidnoshennya-nacionalno-i-svitovo-kulturi-misce-ukra-nsko-kulturi-v-konteksti-svitovo-50742.html (Дата звернення: 02.11.2022)

2. Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української культури. URL:  https://pidru4niki.com/19110522/kulturologiya/rol_tvorchosti_shevchenka_stanovlenni_ukrayinskoyi_kulturi (дата звернення: 08.11.22)

3. Мова в системі української культури: URL:  https://pidru4niki.com/1597012256997/kulturologiya/mova_sistemi_ukrayinskoyi_kulturi  (дата звернення: 03.11.22)

4. Cуспільно-політичний та національний рухи на Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століть. URL:  https://osvita.ua/vnz/reports/history/4698/ ( дата звернення: 08.11.22)

5. Місце української культури в контексті світової. URL:  https://osvita.ua/vnz/reports/culture/30444/ (дата звернення: 03.11.22)

6. Українська культура ХХ ст. URL:  https://uahistory.co/lesson/ukraine-culture-history-lections-2014/9.php (дата звернення: 08.11.22)

7. Дмитро Антонович. URL:  http://litopys.org.ua/cultur/cult28.htm (дата звернення: 08.11.22)

8. Відродження України: як розвиватиметься українська культура після війни. URL:  https://elle.ua/ludi/novosty/vdrodzhennya-ukrani-yak-rozvivatimetsya-ukranska-kultura-pslya-vyni/ ( дата звернення: 04.11.22)

________________________

Науковий керівник: Разіцький Віталій Йосипович, кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії, соціології та політології, Державний торговельно-економічний університет



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота