ХУДОЖНІЙ ДІАЛОГ: «СВОЄ»/ «ЧУЖЕ» В МИСТЕЦТВІ СЛОВА - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ХУДОЖНІЙ ДІАЛОГ: «СВОЄ»/ «ЧУЖЕ» В МИСТЕЦТВІ СЛОВА

23.10.2023 13:30

[8. Філологічні науки]

Автор: Колінько Олена Петрівна, доктор філологічних наук, професор, Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького


Кінець ХХ і початок XXI століття принесли з собою нову реальність, де багатомірність життя стала звичайністю. Буття сучасної людини визначається такими основними рисами, як гетерогенність, багатомірність і децентрованість. Політичні, економічні та культурні зв'язки розширюються та зміцнюються, відображаючи глобальну спрямованість розвитку. Однак головним явищем є не просто зростаючий інтерес до різних форм “Інакшості”, але і її прийняття та визнання як цінності при збереженні національної й особистісної ідентичності. 

Інакшість – це досить критичний концепт, що потребує ґрунтовного обговорення й розроблення методологій його розуміння. Не заперечуючи обґрунтування теоретичних основ Інакшості в  межах філософського дискурсу, можна стверджувати, що ця проблема є міждисциплінарною і знаходиться на перехресті гуманітарних і соціальних дисциплін сучасності – етики, психології, літературознавства, семіотики, онтології, постколоніалізму тощо. У галузі літературознавства багато видатних дослідників, таких як Жан-Поль Сартр, Жиль Делез, Жак Лакан, Денис Дідьє Пажо, Мішель Фуко й інші, зверталися до цієї теми, розглядаючи її в контексті літературних творів та їх інтерпретації. Ці дослідники допомогли розширити уявлення про літературознавство, показавши, що Інакшість є важливою складовою компаративного вивчення літератур. Вони внесли вагому інтелектуальну спадщину в галузь літературознавства та допомогли розкрити глибокий зміст цієї концепції, розробляючи гіпотези, які дозволяли розглядати Інакшість як важливу категорію в літературознавстві. Зокрема, французький дослідник Дені Дідьє Пажо дуже точно описав особливості компаративного підходу до літературного процесу. Він вказав, що в кожному акті, який визначає межу між двома культурами, в будь-який момент, коли людина намагається зрозуміти Іншого, вона розпочинає діалог із ним і з самим собою [11]. Його підхід спрямований на розуміння відмінностей і взаємодії між культурами, які відображаються в літературних текстах. 

Концепт Інакшості в суб'єктно-об'єктних відносинах відкриває можливість досліджувати опозицію “Я – Інший” і працювати з такими категоріями, як “своє - чуже,” “національне - іншонаціональне.” Опозиція “своє – чуже” є близькою до дихотомії “Я - Інший,” і її можна розглядати як похідну від останньої, оскільки “своє” розташоване в області “Я”.  Наприклад, Т. Теличко до бінарної опозиції „своє – чуже” відносить національне й іншонаціональне, наголошуючи, що «еволюція сприйняття національного й іншонаціонального відбувається за формулою “своє – чуже”, “ми – вони”, “я – він”,… “я – ти”» [8, с. 4]. Це стосується особистого, приватного, значущого, відомого і осмисленого. У цій опозиції “своє” є тим, що нам відомо, з чим ми ідентифікуємося, і що знаходиться в межах нашої сфери комфорту. Воно представляє собою нашу ідентичність і те, що ми розуміємо найкраще. Натомість “чуже” має потенціал для загрози, оскільки воно представляє інший аспект, інший досвід, який може викликати незручність чи навіть страх. Ця опозиція відображає співвідношення між тим, що нам знайоме та близьке, і тим, що інше та невідоме. З цими концепціями легше розуміти, як суб'єкти сприймають і взаємодіють з іншими, і як ці опозиції впливають на формування культурної, національної та особистої ідентичності. Вони допомагають аналізувати відносини між індивідами і групами в контексті різних культур та сприяють розумінню ролі Інакшості у сучасному суспільстві.

Про дихотомію “своє” / “чуже” писав О. Веселовський, який цінував національну самобутність, з великою довірою ставився до здатності національного, “свого” протистояти впливу, не відкинувши “чуже”, а засвоївши його, втіливши собі на користь. “Своє” – основа національної культури, але все ґрунтовне тяжіє до уповільнення, до втрати динаміки. “Чуже” ж здатне загострити рух, “схвилювати уяву культури”, що сприятливо вплине на “зустріч культур” [3, с. 284–285]. Вивчення та розуміння інших культур та літератур може сприяти глибшому розумінню власної культури та ідентичності. Через порівняння та контрастування вияскравлюється схожість і різниця між ними. Очевидним є те, що пізнаючи “чуже”, ми пізнаємо “своє”. Рух до “чужої” літератури (культури) є воднораз і рухом до “своєї”. Зіставлення та порівняння “свого” та “чужого” створює інтеркультурну область, де можна вивчати спільність та відмінність між культурами. Це сприяє глибшому розумінню себе та навколишнього світу, витворюючи, в розмислах Г. Шпетта, “вимогу нового контексту”.

І. Франко у свій час висловлював думку про необхідність розширення меж художнього виразу та літературної творчості. Він вбачав важливість виведення вітчизняного мистецтва та літератури за національні кордони, вірив у необхідність подолання обмежень національної іманентності, усунення стереотипів, які перешкоджають співпраці та взаєморозумінню між національностями: “Кожний чільний сучасний писатель – чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, – являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільш відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого цивілізованого світу…” [10, с. 34-35].

Леся Українка теж переконувала, що потрібна не відчуженість, а щоб “рідне і чуже поєдналося щільно”, щоб “навік затихнули ворожнеча і болі”, щоб “не діймала вже ганьба неволі”  (вірш “Legende des siecles” – в перекладі з французької “Легенда віків”) [9, с. 348].

Ці ідеї підкреслюють важливість багатокультурного підходу та відкритості до впливу інших культур для розширення розуміння та збагачення власної культурної спадщини.

Таким чином, ми щільно підійшли до проблеми Інакшості в культурі / літературі у межах опозиції “своє” / ”чуже”, переживання чужого як свого, і навпаки. У світовій та українській літературі відомо чимало творів, прочитавши які ми разом з персонажем / автором поступово відкриваємо певні аспекти Інакшості світових культур і тих аспектів, які ставлять особистість у категорію Інакшості. Вона по-різному інтерпретується митцями. Звернімося до конкретних прикладів творів та авторів, які досліджують тему Інакшості в літературі та інтерпретують її по-різному.

У романі Франса Кафки «Процес» головний герой Йозеф К. стикається з несправедливістю та бюрократичною системою, яка для нього є “чужою”. Через призму Йозефового переживання чужості читач відчуває напругу та відчуженість в сучасному суспільстві. Чинуа Ачебе (“Річка, що не повертається”) досліджує зіткнення індігенної африканської культури та культури колонізаторів. Головний герой, Оконкво, відчуває Інакшість, і крізь його призму ми бачимо вплив іншої культури на традиції та життя його народу. Джордж Оруел  у романі “1984”  показує суспільство, де індивідуальність придушена та кожен є “своєю” частиною загальної маси. Тут головний герой відчуває себе Інакшим у репресивному суспільстві.

В українській літературі також є багато творів, які відображають різні аспекти Інакшості та різні способи її інтерпретації авторами. Кожен з цих творів допомагає читачеві краще розуміти природу Інакшості та її вплив на індивідуума і суспільство.

Так, у листі-памфлеті Івана Багряного “Чому я не хочу вертатись до СССР?”  (інша назва – “Чому я не хочу вертатися на “родіну”?”) концепт “своє” / “чуже” має своєрідне вираження.  Автор, перебуваючи на чужині, в Європі, потерпає від “вічної нужди”, “никає, як бездомний пес”,  утікає від “репатріаційних комісій з СРСР, що хочуть повернути його на “родіну”, але не хоче туди повертатися. Тут маємо опозицію “чуже і ще чужіше”: цивілізована, але чужа Європа і “найдемократичніший”, але чужий СССР. Щоб світ зрозумів позицію І. Багряного, він прагне розповісти правду про “родіну”, про “країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній”, а якщо називати все своїми іменами, то про сталінський геноцид, про голодомор, про постійні репресії, про переслідування, ув’язнення і цілеспрямоване знищення мільйонів українців як “куркулів”, вояків національної армії Української Народної Республіки, а також під різними гаслами й бідняків, інтелігентів і робітників. Відтак, з’являється ще одна опозиція національного й іншонаціонального: “Вітчизна (Україна) і сталінська “необ’ятна родіна”,  усі “шляхи й нетрі якої вимощені кістьми тих українських дітей і матерів”, яких за наказом вождя усіх часів і народів висилали з рідних місць і гнали етапами “до понурої Печори чи Мурманська, в далеку Колиму, Соловки, на землю Франца-Йосифа і т. д.” [1].

Для автора ця опозиція чужа, неприйнятна, непримиренна, нездоланна,  бо російський імперіалізм свідомо і послідовно займався і продовжує до сьогодні займатися знищенням українців як нації. Його відмова від діалогу та відкрите висловлення про неприйняття російського імперіалізму вказують на глибокий роздрібнюючий вплив історичних та політичних подій на культурний та ідентичний розвиток. Ця позиція може бути важливою для розуміння багатокультурної динаміки та історичних контекстів, які вплинули на формування такого ставлення.

Проблема “свого” і “чужого” дуже важлива в процесі процесі дослідження літератури еміграції. Як зазначає Олена Кицан, її “можна вивчати в різних аспектах, на різних рівнях” і досліджує саме опозицію “батьківщина–чужина”, яка є наскрізною в творчості українських поетів зарубіжжя і стверджує, що митці вже не роблять вибору між “своїм” і “чужим”, а намагаються поєднати ці полюси і більше того, спостерігається зміщення акцентів, коли “чуже” стає “своїм” і навіть відбувається заперечення “свого” аж до перетворення його в “чуже” [6, c.140].

Поети Нью-Йоркської групи відразу наклали своєрідне вето на тематику своєї творчості: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною. Ю. Тарнавський через назву своєї збірки “Без Еспанії” висловлює відчуття відокремленості від традиції і звичаїв, що співвідносяться з “батьківщиною.” Це може вказувати на пошук нових ідей і ідентичності в постмодерному контексті. Богдан Рубчак відобразив рідну землю як абстракцію, що віддалена від нього і стала лише невизначеною пам'яттю. Це демонструє відчуття віддаленості та розчарування у ставленні до батьківщини. Богдан Бойчук пов'язав долю свого ліричного героя з долею краю, що відчутно переживає катаклізми і людські трагедії. Його творчість відображає загальний дух епохи. Віра Вовк відзначилася відданістю українській культурі, але не використовувала вульгарний етнографізм. Її поезія включала у себе елементи різних культур і місць, одночасно позитивно сприймаючи українську спадщину.

Ця різноманітність підходів вказує на складність літературного процесу, особливо в контексті міграції та втрати батьківщини, і відображає різні шляхи асиміляції та відношення до культурної спадщини як своєї, так і чужої. Важливою рисою цього процесу є зміна сприйняття “свого” та “чужого”. Українське стає “чужим” в новому середовищі, а американське стає “своїм” та “рідним”. Ця трансформація індикативна для багатьох емігрантів, які стикаються з викликами асиміляції і відтворення своєї ідентичності в іншій культурі. Такий процес може бути результатом постійного переосмислення та адаптації до нового середовища, а також спроби знайти баланс між збереженням культурних коренів та інтеграцією в нову культурну реальність.

Творчість молодої поетки Оксани Максимчук, яка сприймає Чикаго як подарунок нового життя і відчуває себе затишно на чужині, відображає індивідуальний підхід до концепту Інакшості. Для неї Чикаго стало новим місцем можливостей і перспектив, де вона може розвивати свою творчість та відкривати нові горизонти. Ця позитивна інтерпретація Інакшості свідчить про те, як індивіди можуть знайти у новому середовищі натхнення та розвиток, а також як вони можуть відчувати себе комфортно в іншій країні, зберігаючи при цьому зв'язок зі своєю культурною спадщиною та ідентичністю. “Для нас подібна відчуженість є також свого роду благом, каталізатором подальшої активності, підґрунтям усвідомлення власної свободи. І це – один із витоків нашої творчості” [7, с. 15], – зазначає  ще одна представниця молодої поетичної генерації зарубіжжя Дана Рудик. 

Марія Шунь, яка є україномовною мисткинею, має важливу роль у сприянні взаємозв'язку між материковим і еміграційним літературними процесами, а також у поєднанні американського і українського культурних та мовних світів. Її робота сприяє зближенню цих двох світів і обміну ідеями та творчістю між ними.

Тарас Девдюк, поет із Чикаго, сприймає чужу країну, ймовірно, більш позитивно і винаходить для цього оказіоналізм “нечужина”. Це свідчить про його здатність бачити і цінувати спільні риси та спільні цінності обох культур, не обмежуючись абсолютним поняттям “своє”  або “чуже”. Такий підхід сприяє сприяє взаєморозумінню і взаємовпливу культур.

Справді, багато митців, особливо ті, які живуть або творять у чужій країні, демонструють в своїй творчості гармонійний злагоджений підхід до опозиції “своє” і “чуже”. Вони не ставлять одне проти одного, а намагаються поєднати їх, показати спільні риси та цінності, і визнати “чуже” як цінний і важливий аспект “свого”. Цей підхід сприяє розумінню і співпраці між різними культурами та світами, а також збагачує творчість митців і розширює їхнє розуміння світу. Такі історії демонструють різноманітні способи сприйняття інакшості та адаптації до нового середовища в рамках еміграції.

У творах сучасних материкових українських письменників також присутня проблема “свого”  і  “чужого”.  Як приклад, звернімося до травелогу Лесі Ворониної “У пошуках Оґопоґо (Нотатки навколосвітньої мандрівниці)” (2010). Мандруючи різними країнами – Канадою, Польщею, Єгиптом, Туреччиною, Угорщиною, Грецією, Естонією,  авторка не тільки описує побачене і почуте, а й пропускає все те крізь призму свого вразливого і чутливого серця справжньої українки. Закономірно у творі з’являється проблема “свого” і “чужого. Так, відвідини “дива-міста” Санкт-Петербургу в період білих ночей у травні місяці викликають силу-силенну думок, що надає інша реальність – минула, яка асоціюється з літературними й історичними подіями: в уяві авторки постає Петербург Достоєвського з “вічними сутінками й садомазохістськими експериментами Федора Михайловича”, а “пам’ятник божевільного царя” Петра викликає природне бажання як свідомого українця запитати: “Це ти – той Перший, що розпинав нашу Україну” й будував місто, де загинуло безліч людей, серед яких і “наших козаків 60 тисяч”, які “лежать під фундаментами вишуканих палаців і, певно, символізують нерозривну дружбу двох братніх народів” [4, с. 9-10]. Ця цитата відображає глибоке внутрішнє ставлення авторки до “чужого” і її української ідентичності. Вона не сприймає “чуже” як щось природне або позитивне, але замість цього відчуває негативні емоції та антипатію. Авторка співставляє історію Росії та України через свої відчуття та асоціації, але залишається свідомою українкою, позиціонуючи, що її справжня українська ідентичність і трагедія українців, пов'язана з російською державою, роблять її нездатною сприймати чужу державу, чуже місто з його пам’ятками дружньо і позитивно. 

Леся Воронина, спостерігаючи і розмірковуючи над різними пам'ятками і красами в інших країнах, виходить за межі простої естетичної насолоди. Вона намагається зрозуміти і відчути єдність світового культурного спадку, апелюючи до загальнолюдських аспектів іншості різних культур. Так, працюючи в Канаді й подорожуючи нею, дивується “нетиповим пам’ятникам” (грибам-опенькам або велетенській писанці, збудованими  давним-давно) як символам присутності українців у цій країні. Це підкреслює її здатність розглядати “чуже” в контексті своєї української ідентичності і розуміти важливість цих символів для спільноти українців в Канаді.

Авторка, подорожуючи і сприймаючи різні аспекти “чужого” у культурі й житті інших країн, залишається вірною своїй українській ідентичності. Вона не розлучається з Україною і залишається зв'язаною з нею через свій погляд на історичну пам'ять, національну ідентичність і патріотизм. Її спостереження, порівняння та діалог з іншими культурами розширюють її горизонти і допомагають збагатити свій світогляд. При цьому важливою є та обставина, що вона залишається патріоткою і оптимісткою, дбаючи про свою культурну спадщину та розуміючи її важливість для неї і для інших.

Так, Леся Воронина мандруючи Польщею, особливо захоплюється Вроцлавом-Бреслау та його культурною спадщиною. Враження від архітектурних пам'яток і чудернацьких назв вулиць демонструють її задивування культурним спадком цього міста. Також її спостереження про День усіх святих 1 листопада вказують на те, що вона вивчає місцеві традиції й усвідомлює культурну спадщину Польщі в контексті своєї подорожі.

Споглядання і спостереження мандрівниці викликають не тільки захоплення і подив, а й серйозні думки про “спільну пам’ять”, яка об’єднує народ будь-якої країни і потверджує, що “ще не все на цьому світі втрачено” [4, с. 13]. Це відкриває перед читачем “нові смислові пласти й примушує задуматися над своєю історією, пов’язуючи етнообраз не лише з національною, а з родовою, загальнолюдською ідентичністю, навіюючи думку про те, що ми – українці і євреї, англійці і китайці, чорні, білі й жовті – нащадки Адама і Єви” [2 , с. 383]. У цьому випадку “чуже” поступово стає “своїм”, що проймається духовною близькістю з Іншим, витворюючи нову реальність, в якій маловідомі образи та події отримують додаткову інтерпретацію під впливом пам’яті та уяви. 

Подорож до Талліна з його чистими узбіччями доріг, ідеальними шосейними трасами, чудовими лісами й ошатними віллами, оточеними ідеально підстриженими газонами, переконала авторку в тому, що “Естонія – велика країна, бо люди, які в ній живуть, ставляться до своєї землі, як до найбільшого скарбу”, й навіяла сумну згадку про українські ліси з купами різного сміття, від чого виник простий рецепт збереження матінки-природи – “треба ставитися до своєї країни, як до власного дому”  [4, с. 45].  Леся Воронина приймає та утверджує Інакшість як цінну якість, яка сприяє збереженню національної та особистісної ідентичності. Її подорожі та сприйняття чужих культур та пейзажів дійсно відображають важливу роль розширення світогляду через зустріч з Інакшим. Травелог як жанр дозволяє їй акцентувати свою авторську позицію та сприйняття світу, водночас підкреслюючи важливість взаємодії між різними культурами та природою. Все це сприяє розвитку її індивідуальності і глибокому розумінню відношень між “своїм” і “чужим” у сучасному світі.

Подорожі Ірени Карпи разом із її дітьми, висвітлені в травелозі “Baby travel. Подорожі з дітьми, або як не стати куркою”, представляють цікавий погляд на тему Інакшості. Подорожувати з маленькими дітьми може бути викликом, і ця творчість дозволяє авторці дослідити, як інші країни і культури ставляться до дітей та сімей, і яку вони відзначають різницю в сприйнятті материнства та батьківства. Такий погляд допомагає читачам зрозуміти, як інші культури вирішують схожі проблеми і можуть забезпечити додаткову перспективу на тему сімейних відносин і виховання дітей у різних частинах світу. Ірена Карпа з гордістю заявляє: “Але рідко буває щось приємніше за те, коли бачиш свою дитину зненацька враженою гірською панорамою чи вогнями старого європейського міста. Коли не за твоєю підказкою, мовляв, що зараз всі по команді милуємося, а сама для себе ця зовсім нова гостя нашого світу вирішує: “Краса …” [5, с. 89]. Зустріч з іншою конфігурацією світу є своєрідним проникненням в чужий культурний універсум, а образне його відображення є символом зустрічі двох різних культурних систем і демонстрацією діалогу культур.

Наведені приклади відображають різні аспекти теми Інакшості в літературі, а опозиція “своє / чуже” знаходить різні способи її інтерпретації авторами. Кожен із згаданих творів допомагає читачеві краще розуміти природу Інакшості та її вплив на індивідуума і суспільство, вказує на важливість художнього діалогу між письменниками з діаспори та тими, хто залишилися на материку. Такий діалог допомагає глибше розуміти різноманітні аспекти культурної різноманітності та їх взаємодії між різними культурними групами.

Література:

1. Багряний  Іван. Чому я не хочу вертатись до СССР?  Вінніпеґ : Накладом Ком. Українців Канади, 1946. 38 c.

2. Будний В., Ільницький М.  Порівняльне літературознавство : навч. посіб. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська акамедія», 2008.  430 c.

3. Веселовский А. Н. Историческая поэтика. М. : Высшая школа, 1989. 404 с.

4. Воронина Леся. У пошуках Оґопоґо («Нотатки навколосвітньої мандрівниці»). К. : Нора-Друк, 2010. 176 с.

5. Карпа І. Baby travel. Подорожі з дітьми, або як не стати куркою. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. 208 с.

6. Кицан Олена. Опозиція «своє»/«чуже» в сучасній українській літературі зарубіжжя. Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2014. Вип. 60. Ч. 1. С. 139-146.

7. РАЗ, два, три... дванадцять – лист у пляшці : антологія / упоряд. : М. Шунь, В. Габор. Львів : ЛА Піраміда, 2010. 312 с. 

8. Теличко Т. Г. Поетика iншонацiонального в англiйскому романi початку XX столiття: автореф. дис… канд. фiлол. наук: 10.01.04; Днiпропетровськ, 2006. 22 с. 

9. Українка Леся. Твори: у 12 т. Т. 10. К. : Наукова думка, 1978. 542 с.

10. Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. К. : Наукова думка, 1979.  Т. 31: Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах. С. 34-44.

11. Pegeaux D.H. Literature comparee et comparaisons. Vox Poetica, 15 septembre < http: // www. vox – poetica. orq / sflqc / biblio / comparaisons. htm > 2005.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота