ДЕМОКРАТІЯ ЯК МОДЕЛЬ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ: ВІД ІДЕЇ ДО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ДЕМОКРАТІЯ ЯК МОДЕЛЬ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ: ВІД ІДЕЇ ДО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ

24.11.2023 12:31

[2. Юридичні науки]

Автор: Лепко Єлизавета Сергіївна, студентка юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка



Упродовж усієї історії людства найвидатніші його представники намагалися створити концепцію ідеального суспільства, де б панували соціальна справедливість, мир та щастя, а люди були б вільними й рівноправними. Досягнення цього ідеалу передбачало, серед іншого, і функціонування соціального механізму, який забезпечив би справедливий розподіл суспільних благ серед громадян. Здебільшого прагнення до вищеокреслених якостей політичного режиму асоціюється саме з теорією виникнення та розвитку демократії. Звідси, виникає актуальне завдання дослідження такого складного феномену, як демократія.

Ще у 1920 році австрійський та американський юрист та філософ Ганс Кельзен вказував, що гасло демократії майже беззаперечно домінує в уявленнях людей XIX і XX століть [1, c.20]. Таким чином, найважливіший етап розвитку демократії в глобальному масштабі припадає саме на цей час: багато країн були перебудовані на засадах цього режиму, у Східній Європі були створені нові суверенні держави. У 1980-х роках важливі демократичні зміни відбулися також у багатьох країнах Центральної Америки. 

Одночасно з розповсюдженням і зміцненням демократії відбувалися процеси, які яскраво підкреслювали вразливість та хиткість молодої демократії в нових посттоталітарних та поставторитарних країнах, що надавало загальній концепції демократії великої незахищеності та, іноді, просто безпорадності. 

Ці явища до певної міри продовжили свій вплив і в ХХІ столітті, що створило ще більшу потребу в розумінні та поясненні суті цього привабливого та бажаного для більшості явища – «демократії»: чи дійсно це найкращий спосіб устрою життя людей, захисту їхніх прав, чи, як стверджував великий американець Авраам Лінкольн, демократія – це «правління народу, через посередництво самого народу, для народу»? [2, c.5] Для того, щоб це з’ясувати, звернемо увагу на основні віхи розвитку ідеї демократії від найдавніших часів до сучасності.

Демократія, як ідея, має давню історію. Вона виникла в Стародавній Греції та ґрунтувалася на таких принципах, як рівність громадян перед законом, право на участь у політичному житті та свобода слова. Однак у Стародавній Греції демократія була обмежена лише невеликою частиною населення, а саме вільними громадянами-чоловіками. Згодом ця проблема була частково вирішена, зокрема за рахунок розширення прав жінок та інших категорій громадян на участь у політичному процесі. Проте ці кроки були обмеженими і не забезпечували широкий та рівний доступ до політичного життя всім членам тогочасного суспільства.

Варто зазначити, що ідеї громадянської рівності виникли ще в давньогрецького демократа Протагора, а термін «демократія» (демос – народ, кратос – влада) був введений Фукідідом. Проте незважаючи на зародження демократичних поглядів у відомих давньогрецьких філософів та істориків, практичне втілення цих концепцій було складним.

Із політичним розвитком суспільства інститут демократії отримував все більше складних та неоднозначних інтерпретацій. У Давній Греції окремі мислителі, такі як Протагор, Горгій, Тразімах, Ксенофонт, вкладали різні значення в це поняття. А мислитель Платон у своїх творах, зокрема в «Державі» взагалі висловлював сумніви щодо демократії та вважав її управлінням «неправильної форми». На його думку, демократію слід розглядати як модель політичного режиму, у якому влада знаходиться в рухах мас, більшості, що, у свою чергу, може призвести до нестабільності, неефективності та сприяти деградації суспільства.

Аристотель у своїй роботі «Політика» надавав первинне визначення демократії і також вважав її найневдалішою формою управління. На думку філософа, чиста демократія забезпечує рівність усіх соціальних верств перед законом, запобігаючи пригніченню бідних багатими. Верховна влада, як стверджував давньогрецький учений, не належить жодному соціальному прошарку, але обидва мають можливість брати участь у її здійсненні. Аристотель підкреслював, що в демократії свобода та рівність виявляються через активну участь громадян в управлінні державою, оскільки рішення більшості, яку становить народ, мають вагоме значення. Тогочасне суспільство зайняло позицію щодо утопічності такого тлумачення, оскільки не всі члени соціуму могли брати участь у державному управлінні, як він пропонував. 

Ідею демократії розвивали також середньовічні європейські теоретики та батьки американської демократії. Джеймс Медісон розглядав її як компроміс між владою більшості та меншості, який забезпечує рівноправну участь у політичному процесі [3, c.142]. 

Йозеф Шумпетер визначав демократію як «інституціональне пристосування для ухвалення політичних рішень», де індивіди впливають на владу через суперництво політичних сил за голосами громадян. Його визначення відображає реальність сучасного світу, базуючись на емпіричних дослідженнях історії державного управління [1, c.22].

У середньовічній Європі демократія не мала широкого поширення. Вона була представлена лише в деяких містах-республіках, таких як Венеція та Генуя. Однак саме у цей період відбулося формування основних принципів цього політичного режиму, зокрема верховенства права, поділу влади та плюралізму.

У Новий час демократія почала поширюватися в Європі та Америці. Це було пов’язано з такими факторами, як розвиток капіталізму, Просвітництво та Французька революція. У цей час були прийняті перші конституції, які гарантували основні права та свободи громадян, а також закріплювали ключові принципи демократії.

У загальноприйнятому визначенні демократія розглядається як форма управління, ототожнена з народовладдям, що стало практично класичним тлумаченням. Цей підхід є універсальним, оскільки може бути застосований до будь-якого історичного варіанту демократії і представляє собою призму загальнолюдських цінностей. Конкретизуючи його зміст, демократія визначається як форма управління, ґрунтована на владі народу та активній участі громадян у процесі ухвалення політичних рішень. Абсолютна суть такого розуміння демократії була лаконічно сформульована Авраамом Лінкольном, який висловив її у відомій фразі: «Government of the people, by the people, for the people» (правління народу, обране народом і для народу) [4, c. 399].

У своїй інавгураційній промові 4 березня 1801 року Томас Джефферсон справедливо стверджував: «Хоча в усіх випадках має переважати воля більшості, вона повинна бути законною та розумною» [5, с. 3]. Цей принцип, безперечно, заслуговує на підтримку, оскільки він визнає значущість волі більшості, яка є основою демократичних систем, але в той же час вказує на необхідність дотримання правових рамок та розумного прийняття рішень. Це допомагає уникнути тиранії більшості, захищає права меншості та сприяє збалансованому прийняттю рішень, що позитивно впливає на загальне благополуччя суспільства.

Американський політолог Роберт Даль ще глибше розглядав неможливість реалізації класичної демократії, вважаючи, що мало хто, крім, хіба що, фанатика, готовий пожертвувати іншими благами, такими як дозвілля, згода, стабільність, дохід, безпека, прогрес і статус заради досягнення політичної рівності. Його твердження про те, що майже ніхто не вважає, що політична рівність і народний суверенітет варті таких жертв, залишається актуальним і сьогодні.

Гаетано Моска, італійський соціолог та журналіст, також висловлює скептицизм щодо класичного визначення демократії, стверджуючи, що кожне суспільство формує правлячий клас, і абсолютний контроль з боку народу не можливий. Він розглядає доктрини і конституційні процедури як фактори, які фактично надають необмежену владу правлячій меншості, що претендує на право представляти більшість, і вважає, що в суспільствах, де конституційна система і панівна ідеологія легітимізують необмежену владу більшості, тиранія стає надто ймовірною [6, с.59]. Таким чином, Г. Моска наголошує на важливості створення механізмів, що обмежують владу та забезпечують баланс і контроль за діяльністю правлячих еліт, для запобігання можливості виникнення тиранії в демократичних суспільствах.

У XIX столітті демократія стала домінуючою політичною ідеєю в Європі та Америці. Це було пов’язано з такими факторами, як розвиток індустріального суспільства, поширення освіти та зростання громадянського суспільства. У цей період були прийняті нові конституції, які зміцнювали демократичні принципи.

У XX столітті демократія поширилася на інші регіони світу у зв’язку із впливом таких суспільно-політичних чинників, як деколонізація, падіння комунізму та розвиток міжнародних організацій. Саме в цей час затверджувалися нові конституції, які закріплювали фундаментальні демократичні принципи в країнах, що розвиваються. 

Термін «демократія» часто ототожнюється також з поняттям «політичний режим». Хоч ця тотожність можлива в межах демократичної форми держави та її політичної системи, слід враховувати, що форми політичного режиму більш гнучкі та різноманітні порівняно із демократичною формою держави. Для прикладу, свого часу режим особистої влади Шарля де Голля зберігав усі демократичні інституції французької держави, змінюючи лише методи використання влади. Отже, демократичний політичний режим є реалізацією демократичної форми держави та повсякденною політичною практикою демократії.

Деякі вчені розглядають демократію як політичний світогляд та політичну цінність. Як політичний світогляд, демократія відображає у свідомості громадян сутність демократії, передусім ідеї свободи та рівності прав. Виникнувши на основі суспільних відносин, демократія завжди знаходила теоретичне обґрунтування в цих ідеях. У контексті політичної цінності демократія найчастіше розглядається як синонім прав та свобод громадян у їх формально-абстрактному або конкретному виявленні. Її ідеї та принципи, що втілюються у формах демократії, стають політичною цінністю, яку утримують освіта, культура та ідеологія. Громадська думка, у свою чергу, виступає носієм цієї цінності, що є важливим аспектом організованого громадянського суспільства та конституційним принципом. В умовах трансформації демократії та перегляду системи й міри прав і свобод громадян, що є її основою, важливо враховувати загальні конституційнi принципи при внесенні коректив до існуючої конституції будь-якої країни [7, c.15].

Демократія, що розглядається як принцип внутрішньої організації та функціонування політичних та суспільних об’єднань, є характеристикою високорозвиненого громадянського суспільства. Проте важливо розглядати два аспекти цього поняття: з одного боку, участь політичних партій та громадських рухів у суспільно-політичному житті, де всі додержуються єдиної законодавчої норми для забезпечення міжпартійної демократії; з іншого боку, внутрішньопартійна демократія, де дефіцит останньої може бути гостро відчутним.

І, нарешті, демократія, як принцип конституційного права, означає, що основні засади цього політичного режиму, такі як суверенітет народу, рівність громадян перед законом, право на участь у політичному житті та свобода слова, закріплені в конституціях різних держав. Ця обставина означає, що згадані принципи є основою конституційного ладу та гарантуються державою.

Отже, демократія як модель політичного режиму пройшла складний шлях становлення, починаючи від виникнення ідеї до визнання демократії ключовим конституційним принципом у більшості країн сучасного світу. Незважаючи на різноманітні думки та критику, сучасна демократія залишається найбільш поширеною формою політичного режиму в багатьох розвинених суспільствах. Її важливість полягає не лише в забезпеченні правової держави та правопорядку, а й у сприянні розвитку громадянського суспільства, соціальної справедливості та економічного процвітання. 

Література:

1. Латигіна Н. До визначення феномена демократії. Політичний менеджмент. № 3. 2004. С. 20-29. 

2. Головатий М. Ф. Демократія: історія, теорія, практика: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. та аспірантів-політологів / М. Ф. Головатий. К.: ДП «Вид. дім «Персонал», 2011. 230 с.

3. Сіленко А. Політичні чинники формування держави загального добробуту. Людина і політика. № 5. 2001. С. 142

4. Політологія: історія та теорія: Підручник / П. П. Шляхтун. К.: Центр учбової літератури, 2010. 472 с.

5. Куриляк В.  Соціально-політичний портрет Сполучених Штатів Америки (кінець ХVIII–середина ХІХ століття). Актуальнi питання гуманiтарних наук. Вип 47, том 1, 2022. С. 41-48. 

6. Merkotan K. Від жадоби влади до морального зубожіння. Scientific Studios on Social and Political Psychology. 2022. С. 1-13. 

7. Доній Н. Є. Принципи конституційного дизайну в ситуації трансформації демократії. Європейський вибір України, розвиток науки та національна безпека в реаліях масштабної військової агресії та глобальних викликів ХХІ століття» (до 25-річчя Національного університету «Одеська юридична академія» та 175-річчя Одеської школи права): у 2 т.: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Одеса, 17 червня 2022 р.) / за загальною редакцією С. В. Ківалова. Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2022. Т. 1. С. 13-16. 

________________________

Науковий керівник: Шевчук Ліліана Едуардівна,  кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень, Львівський національний університет імені Івана Франка



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота