НАЦІОНАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ ПРОЦЕСУ ПОЛІТИЗАЦІЇ ЕТНІЧНОСТІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

НАЦІОНАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ ПРОЦЕСУ ПОЛІТИЗАЦІЇ ЕТНІЧНОСТІ

12.04.2024 15:55

[10. Політичні науки]

Автор: Коваль Петро Сергійович, аспірант кафедри політології, Одеський національний університет імені І.І.Мечникова


У загальній сукупності акторів політичного життя переважної більшості сучасних держав етнічні спільноти посідають особливе місце. Реалізуючи свої групові запити за допомогою цілком модерної «інфраструктури» (політичні партії, громадські організації, інститути місцевого, регіонального та загальнонаціонального представництва), мобілізацію своїх членів до колективної участі вони здійснюють, використовуючи цілком примордіальні ресурси (особливості мови, віросповідання, матеріальної та духовної культури, певної моделі історичної пам’яті тощо). Саме тому політична участь етнічних спільнот викликає сталий інтерес з боку наукового співтовариства, а перед управлінцями-практиками постає як виклик.

По відношенню до України проблема політизації етнічності зберігає особливу актуальність як з огляду на присутність у соціальній структурі вітчизняного суспільства представників більш, ніж 130 етнічних спільнот, так і через намагання сусідніх держав експлуатувати тему «етнічних співвітчизників» під час вибудовування їх відносин з українською державою.

В основу методології даної статті закладена концепція Р. Брюбейкера щодо «трикутників взаємовідносин», які розгортаються між національними державами, національними меншинами та державами – Батьківщинами етнічних меншин. Взаємовідносини в межах таких «трикутників» виступають в якості одного з центральних трендів політичного процесу країн Східної Європи та пострадянського простору [1]. Відповідно до поглядів американського вченого, саме намагання етнічних Батьківщин (які, до речі, грали в минулому роль метрополій по відношенню до новопосталих політичних систем регіону) лобіювати етнокультурні права закордонних «співвітчизників» виступають потужним чинником дестабілізації ситуації як на рівні окремих регіонів, так і на міжнародному рівні.

Характеризуючи сам феномен політизації етнічності в Україні в ретроспекції, слід констатувати, що різні етнічні спільноти демонстрували різний потенціал щодо етнокультурної самоорганізації, колективної артикуляції та лобіювання своїх прав в сфері політики. За висновками вітчизняних вчених, найбільший ступінь політизації від початку суверенізації України демонстрували угорці Закарпаття, росіяни та кримські татари Автономної Республіки Крим, румуни Північної Буковини та Бессарабії [4, с.146; 5, с.3 – 5]. Висуваючи різний спектр вимог до центрального уряду (від отримання етнокультурної автономії до відвертого сепаратизму), згадані етнічні спільноти спиралися в своїх діях не лише на мобілізацію їхніх членів, але й на підтримку зовнішньополітичних гравців (як згаданих вже етнічних Батьківщин, так і впливових міжнародних організацій).

В свою чергу, етнополітика української держави, як відповідь на зростаючу активність етнічних спільнот, за оцінкою вітчизняних дослідників, являла собою достатньо ліберальний, але не завжди послідовний комплекс заходів із лише умовно задовільною реактивністю. Так, наприклад, цілком слушною є критика, висловлена В. Явір щодо недоліків профільного закону «Про національні меншини (спільноти) України» [2]. Зокрема, політологиня акцентує увагу на відсутності норм щодо реєстру національних меншин та чіткої процедури самоідентифікації громадянина країни в якості члена конкретної національної спільноти [7, с.143 – 144]. Спільним сюжетом критичних зауважень дослідників виступає затримка проведення чергового туру загальнонаціонального перепису населення тощо.

На рівні практичних заходів, прикладом певного відставання управлінських структур від етнополітичного порядку денного, на думку автора статті, слід вважати той факт, що Закон України «Про корінні народи», який де-юре визначив статус таких етнічних спільнот, як кримські татари, кримчаки та караїми, де-факто був ухвалений вже після анексії Автономної Республіки Крим [3]. Неоднозначної оцінки заслуговує і еволюція статусу органу державної влади, покликаного здійснювати системну політику в сфері етнічних процесів: від окремого Міністерства до державної служби, розчиненої в структурі Міністерства культури.

При зазначених управлінських недоліках, ризики політизації етнічності в країні зберігаються: триває процес поширення подвійного громадянства серед етнічних спільнот Закарпаття та Північної Буковини, зростає тиск на внутрішню політику України з боку деяких етнічних Батьківщин які, виступаючи під прапором захисту етнокультурних прав своїх співвітчизників, блокують євроінтеграційний курс нашої країни та процес надання міжнародної підтримки у протистоянні російській агресії.

Дієвим алгоритмом реакції органів влади на процеси політизації етнічності окремих національних спільнот нашої країни є проведення послідовної роботи зі створення каналів та інститутів для належного діалогу держави та етнічних спільнот, переспрямовування їхньої активності в річище етнокультурних, а не етнополітичних вимог тощо. Особливі надії на організацію такої конструктивної співпраці автор статті покладає на утворення, передбачених Законом України, Центрів національних меншин при обласних державних адміністраціях [6].

В якості інтегрального висновку до статті слід констатувати збереження актуальності вдосконалення правової основи та інфраструктури здійснення етнополітики української держави з огляду на виклики політизації етнічності національних спільнот країни.

Література:

1. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі. Львів: Кальварія, 2006. 280 с.

2. Про національні меншини (спільноти) України: Закон України від 10.12.2023 р. № 2827-IX. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2827-20#Text (Дата звернення: 07.04.2024 р.).

3. Про корінні народи України: Закон України від31.03.2023 р. № 1616-IX. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1616-20#Text (Дата звернення: 07.04.2024 р.).

4. Зан М.П. Репрезентація етнополітичних партій міноритарних груп України у форматі парламентських електоральних циклів 1998–2019 років. Політикус. Одеса, 2020. Випуск 4. С.146 – 154.

5. Кармазіна М. Регіональні політичні партії в Україні (1991 – початок 2018 рр.). Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса. Київ, 2020. Вип.1 (93). С.3 – 54.

6. Про затвердження Порядку утворення та функціонування Центру національних меншин (спільнот) України : наказ Державної служби України з етнополітики та свободи слова. Від 02.02.2024 р. № Н-18/12. URL:https://ips.ligazakon.net/document/RE41529?an=2 (дата звернення: 07.04.2024 р.).

7. Явір В.А. Удосконалення політико-правового забезпечення захисту прав національних меншин як вимога євроінтеграції України. Політикус. Одеса, 2022. Випуск 4. С.143 – 148.

_____________________________

Науковий керівник: Хорошилов Олег Юрійович, кандидат політичних наук, доцент, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота