КОНЦЕПЦІЯ ДОБРОСОВІСНОСТІ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ - Наукові конференції
Головна
UA RU EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

КОНЦЕПЦІЯ ДОБРОСОВІСНОСТІ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ

14.05.2024 14:29

[2. Юридичні науки]

Автор: Красовський Олег Олександрович, аспірант Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України


Ми не знаємо, коли історично відбулось виникнення терміну добросовісності (bona fides), але беззаперечно вона пов’язана і походить з поняття fides. Можна тільки припустити, що fides як довіра виключно між римлянами не могла ефективно працювати як правовий регулятор при збільшенні товарного обороту, кількості правочинів, особливо за участю іноземців (перегрінів) [10, с. 205]. 

Також залишається невідомим як відбувався перехід до fides як підстави більшого кола юридичних правочинів, що відрізнялися взаємністю та більш гнучким тлумаченням відносин сторін, з урахуванням інтересів більш слабкого та, орієнтацією на широку справедливість (bona fides) [3].

Спроба отримати об’єктивне знання про добросовісність (bona fides), передусім, пов’язана з проблемою аналізу письмових джерел римського права – творів авторитетних римських юристів, кодексу Юстиніана, до якого увійшли Інституції Гая, Дигести та Інституції Юстиніана та їх інтерпретацію сучасними дослідниками. Крім того, необхідно звернути увагу на еволюцію вчення про bona fides, різницю у поглядах юристів не тільки різного періоду, але й одного темпорального проміжку.

Аналізуючи часові межі виникнення поняття добросовісності, варто враховувати потенційні джерела bona fides, а саме: формування преторського права та заснування посади претора перегринів (242 р. до н. е.), який, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи правової підстави у квіритському праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об’єднати під поняттям «природне право» [8, с. 28-29], а також появу bona fides у складі ius gentium, як приклад, можна привести договір Рима c Карфагеном 509 р. до н. е., де використовується термін fides (Polyb., 3,22,8; 3,24,12) [9]. 

Важливе значення ідея bona fides мала й для розвитку римського цивільного процесу (іudicium bonae fidei). І хоча процедури примусового здійснення цивільних прав (способи і форми захисту) ще не були відокремлені від матеріального права, що, звісно, властиво початковим періодам розвитку права в багатьох народів, проте, деякі аспекти цивільного судочинства дістали в давньоримському праві доволі детальну та послідовну розробку.

В історії римського права виділяють три форми цивільного процесу: легісакційний, формулярний та екстраординарний. 

Незважаючи на ранні прояви fides і bona fides, ми вважаємо, що вказані категорії не могли бути застосовані у легісакційному процесі, внаслідок його суворого формалізованого характеру, де панував культ визначеної форми і слова.

В основу формулярного процесу була покладена діяльність претора, що вів справи перегринів. При цьому культ слова втрачає своє значення і замість «quod dictumest» – «буквальний зміст слів» юристи застосовують «quod actum est» «виходити з наміру сторін» (D. 50.16.219) [2]. І самі ці наміри визначає ex fide bona, тобто, яку б поведінку вважала для себе обов’язковою та добросовісною людина при укладанні та виконанні такого роду угоди [10, с. 206], і це знаходить прояв в забезпеченні судового захисту відповідним позовом (actio bona fide). Замість ритуальних форм та символічних дій, претор складав письмову формулу, яка була вказівкою для судді, як вирішити спір. 

Незважаючи на те, що в Дигестах та Інституції Гая щодо екстраординарного (когніційного) процесу, залишалось посилання на застосування добросовісності, не відомо чи продовжували використовуватися позови ex fide bona, скоріш за все відповідь може бути негативною, оскільки суддя в екстраординарному процесі не прагнув винести справедливе рішення, а перш за все щоб воно було неспростовуваним [4, с. 226]. Таким чином, в епоху домінату, особливо при Юстиніані, добросовісність при формальному існуванню, вже не має реального впливу на формування рішення суду [11, с. 224].

Ряд авторів при визначенні природи добросовісності орієнтується на  висловлювання одного із класиків давньоримської юриспруденції Павла (D. 17.2.3.3) fides buena contraria est fraudi et dolo – «добросовісність протилежна обману і наміру» [2], вважаючи, що добросовісність виникла як антипод недобросовісності. 

Також існує позиція, що правосуддя на основі принципу добросовісності (iudicia bonae fidei) і вироблені преторами ексцепції (exceptio doli) в класичному римському праві були використовувані з метою протидії недобросовісності [7, с. 17]. 

Подібну думку висловлюють Ф. П. Шульженко , І. М Шаркова, О. О. Гайдулін вважаючи, що головним джерелом змісту концепції добросовісності є протидія зловживання правом (mala fides). Ці автори вважають переконливою тезу щодо виникнення добросовісності через запровадження позовів доброї совісті (actio bona fide) та ексцепції зі злого умислу (exeptio doli), яке був закріплене у І ст. до н. е. у зв’язку із застосуванням ексцепції про злий умисел (exceptio doli), таким чином, вважаючи, що bona fides сформувалась в надрах давньоримського судочинства і здебільшого через запровадження ексцепції про злий умисел [11, с. 226, 239, 240, 256].

На обґрунтування цього твердження вказані автори посилаються на Цицерона, який нібито наводить конкретні казуси подолання зловживанням правом (Cic. De off. III.XII.50), (Cic. De off. III.XIV.58-59), (Cic. De off. III.XVI.66), але вони не можуть бути прийняті, оскільки у цих прикладах Цицерон не виводив добросовісність із застосування ексцепції про злий умисел (який, до речі, як зазначав сам Цицерон, не ще існував, коли сталися вищенаведені казуси (Cic. De off. III.XIV.60) [5]. 

На наш погляд, вказане визначення є доволі вузьким і недостатнім для встановлення суті категорії добросовісності і добросовісної поведінки.

Цицерон дійсно дає важливі відомості про введення bona fides, exceptio doli та договору купівлі-продажу (Cic. De off. III.XIV.60), (Cic. De off. III.XV.61), (Cic. De off. III.XVІІ.69-71) [5], але з цих свідчень не випливає походження чи виключний взаємозв’язок bona fides та exceptio doli, і взагалі Цицерон не виводить появу і функціональну роль добросовісності в якості протипоставлення недобросовісності. 

Те, що за допомогою добросовісності розширено тлумачили договори і відповідно, надавали їм судових захист є визначальним фактом, крім того, зведення добросовісності тільки до протидії злому умислу не пояснює наявність інших судових засобів протидії злому умислу - mala fides (actio doli, exceptio doli, pacti, metus).

На думку М. Фойгта, добросовісність у відношенні до іus мала лише підлегле юридичне значення, і тому не могла бути особливо експлікована, оскільки наслідки цієї добросовісності взагалі не проявляються в законі самостійно, а скоріше лише їх протилежність - dolus malus, набуває цього самостійного значення, тому добросовісність рідко згадується в стародавніх римських джерелах права (іus) [13, с. 587].

У 66 році Гай Аквілій Галл видає едікт, яким водиться спеціальний позов проти злого умислу – actio doli, який був допоміжним видом позову, та заперечення проти злого умислу – exceptio doli, яка була більш розширеним типом захисту проти недобросовісного позивача. Еxceptio doli могла відноситися до будь-якого захисту, заснованого на справедливості та добросовісності, і таким чином, могла поширювати принцип добросовісності в позовах суворого права. 

Якщо істотним змістом actio bona fides була справедливість, тобто змістовне тлумачення договору, виявлення дійсного наміру сторін, адекватне відшкодування шкоди, захист когнатського споріднення [6, с. 508], то як зазначає Ф. Мілоне, exceptio використовувалась у stricti iuris iudicia, коли маґістратський суддя (претор) повинен був визнати право підсудного на протилежне, будь-якого характеру, і втілити його у exceptio, щоб суддя, пов’язаний умовами формули, міг взяти його до уваги і втілити в життя [12, с. 31]. Особливо actio doli і exceptio doli застосовувались проти невигідних (недобросовісних) стипуляціях в контрактах stricti iuris, і вносили в них принцип добросовісності при розгляді.

Не було потреби використовувати exceptio у справах bonae fidei, в яких суддя, самим способом задуму відповідних формул, був покликаний враховувати все, що суперечить добросовісності та природній справедливості: (D.44.5.2.7.; D.21.2.29.1.; D.19.1.28.) [2], (G.І.4.47.; G.І.4.61.) [1]. Навпаки, exceptio doli завжди застосовувалось в позовах в stricti iuris, коли суддя не користувався такою владою і йому не було дано допускати будь-яких нових висновків і оцінювати речі, які прямо не були вказані у формулі: (D.44.4.1.1.; D.44.4.12.; D.45.1.36) [12, с. 21-22].

Але при цьому можна стверджувати, що ексцепції, що виникали на підставі справедливості, могли мати місця у формулі у позовах ex fide bona. Вставляти їх не було необхідним, але і не заборонено: (D.13.5.17.; Dig.44.7.34.1; D.21.2.29.1; D. 19.1.25) [12, с. 33]. 

Таким чином, добросовісність можна визначити як загальний принцип римського права, який мав велику інтеграційну функцію і здійснював якісний вплив на зміст правовідносин. 

Список літератури

1. Гай. Институции. Книга IV.  История древнего Рима. URL: https://ancientrome.ru/ius/i.htm?a=1446004000 (дата звернення: 11.05.2024).

2. Дигесты Юстиниана. Яков Кротов. Опыты. URL: http://krotov.info/acts/06/2/corp_yust_01.htm (дата звернення: 05.05.2024).

3. Дождев Д. В. Правовое общение: опыт римского права. URL: https://studfile.net/preview/16796595/ (дата звернення: 05.05.2024).

4. Дождев Д. В. Римское частное право : учебник. Москва : Издательская группа Норма Інфра-М, 2000. 784 с. 

5. Марк Туллий Цицерон. Философские трактаты. Об обязанностях. Книга III. История древнего Рима. URL: https://ancientrome.ru/antlitr/t.htm?a=1423775003 (дата звернення: 05.05.2024).

6. Муромцев С. А. Гражданское право древняго Рима. Москва : А.И. Мамонт. и Ко, 1883. 697 с.

7. Назарова І. В. Принцип добросовісності в праві : дис. … канд. юрид. наук : 081. Київ, 2020. 234 с.

8. Основи римського приватного права: навч-метод. посіб. / за ред. Є. О. Харитонова. Одеса : Фенікс, 2019. 294 с.

9. Полибий. Всеобщая история. URL: https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Polib/ (дата звернення: 05.05.2024).

10. Хвостов В. М. История римского права. 7-е издание. Москва: Московское Научное издательство, 1919. 478 с.

11. Шульженко Ф. П., Шаркова І. М., Гайдулін О. О. Морально-правові принципи доброчесності та добросовісності: генеза та парадигма сучасної рецепції : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2024. 428 с.

12. Milone F. La exceptio doli generalis. Napoli, 1886. 237 p.

13. Voigt M. Das ius natural, aequm et bonum und ius gentium der Römer. Leipzig, 1856. 630 p.

_________________________


Науковий керівник: Тимченко Геннадій Петрович, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України




Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота