ВПЛИВ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НА ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ - Наукові конференції
Головна
UA PL EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ВПЛИВ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НА ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

26.01.2025 20:27

[10. Політичні науки]

Автор: Бондаренко Борис Олександрович, аспірант на кафедрі міжнародних відносин Національного університету “Києво-Могилянська Академія”



Політичні та економічні проблеми сучасного світу взаємопов’язані, оскільки реформи у сфері економіки, які супроводжуються значними змінами, потребують особливої уваги з боку політичних діячів. Слушною є думка науковців, котрі наголошують, що «ринкові реформи провокують зміни в політичному житті… Успіх таких реформ, у значній мірі, залежить від рівня якості прийнятих політичних рішень і правильності визначених орієнтирів» [1, с. 8]. Зазначені орієнтири формуються під впливом системи цінностей, яка домінує як у державних структурах, так і в громадянському суспільстві.

Варто згадати висновок В Ребкало, який підкреслює, що теоретико-аксіологічне дослідження політичної культури відкриває можливості для «визначення ключових цінностей, знань, емоційних зв’язків та лояльності громадян стосовно існуючої системи, ... виявлення дефіциту цінностей, притаманних громадянській культурі, які забезпечують стабільність, ... створення конституційних і психологічних передумов, котрі, у процесі політичної соціалізації, повинні сприяти формуванню цілісної політичної або громадянської культури» [7, с. 70].

На думку О. Варипаєва, поняття «політична культура» займає особливе місце в межах політичної науки, перебуваючи між такими категоріями, як «загальна культура» та «політична система». З його допомогою аналізуються типи поведінки, ціннісні орієнтири, системи переконань індивідів і соціальних груп, а також форми й процедури, у рамках яких здійснюється процес прийняття та реалізації політичних рішень [2, с. 7].

Елементи культури формуються та закріплюються у свідомості особистості через складний процес рефлексії соціального середовища, що супроводжується усвідомленням власного місця в ньому, і це, у свою чергу, сприяє розвитку цілісного сприйняття як національної ідентичності, так і державної належності[4, с. 67-69].

Пропаганда відіграє важливу роль у формуванні політичної культури, оскільки вона базується на просуванні інтересів певної партії чи політичної сили і часто відповідає вимогам конкретної ідеологічної доктрини. Основним завданням пропагандистського впливу є виправдання й теоретичне обґрунтування визначеного партійного курсу, створення підтримки та формування готовності мас активно залучатися до його реалізації. При цьому такий вплив, будучи інструментом політичних сил, не повинен ставати обов’язковим для всього суспільства і тим більше здійснюватися за допомогою державних ресурсів, системи національної освіти чи державного фінансування. 

Інформаційна дипломатія стала важливою складовою зовнішньої політики України. Зокрема, кампанії з розповсюдження фактів про російські воєнні злочини, знищення цивільної інфраструктури та порушення міжнародного права активно підтримуються міжнародними медіа та урядами. Прикладом є активність Президента Володимира Зеленського, який регулярно звертається до парламентів іноземних країн, використовуючи риторику, що базується на принципах свободи, справедливості та миру.

У формуванні політичної культури важлива роль належить таким соціальним інститутам, як освітні заклади, заклади культури, засоби масової інформації, а також громадські організації, що представляють «третій сектор». Політичні лідери, які ухвалюють рішення, повинні усвідомлювати, що розвиток зрілої політичної системи неможливий, якщо базується на компроматі, закулісних інтригах чи навіть на технічній досконалості виборчих технологій. Такий підхід не сприяє формуванню громадянської свідомості. Натомість умонастрої громадян є не лише основоположним елементом державного будівництва, а й значним ресурсом, що впливає на розвиток економіки та вирішення актуальних господарських завдань [5, с. 17].

У 1991 році американські дослідники Вільям Штраус і Ніл Гоув опублікували працю «Generations» [8], яка стала основою для розробки їхньої Теорії поколінь. У межах цієї концепції покоління визначається як сукупність осіб, народжених у певний період, тривалість якого зазвичай становить близько двадцяти років. Відповідно до Теорії, кожне покоління характеризується трьома ключовими критеріями: по-перше, спільність історичного часу, що охоплює однакові події, соціальні процеси та життєві етапи; по-друге, єдність переконань і моделей поведінки; по-третє, наявність усвідомлення приналежності до свого покоління.

Важливо розуміти, що «політичне покоління» не тотожне «демографічному», адже представники однієї вікової групи можуть мати різні цінності та поведінкові моделі. Україна є прикладом формування нового політичного покоління через війну. Російська агресія, що почалася у 2014 році й посилилася в 2022-му, створила унікальні умови для появи «покоління війни». Це покоління включає не лише народжених у цей період, а й військових, цивільних, біженців та родини постраждалих. Український політичний клас також трансформується, оскільки суспільство дедалі частіше змушує політиків адаптуватися до нових умов. Раніше покоління українського політикуму поділяли за віком і соціальним статусом у 1991 році, але нині головним критерієм стали цінності.

Сформувалися три ключові маркери «покоління війни». По-перше, ставлення до держави: українці почали сприймати її як цінність і об’єкт гордості. По-друге, ідентичність: війна посилила самоусвідомлення себе громадянами України, протидіючи російським наративам про «один народ». По-третє, ставлення до Росії: фіксація небезпеки від країни-агресора є важливим для майбутньої безпеки України. Таким чином, широкомасштабна війна сформувала в Україні унікальне покоління з чіткими ціннісними орієнтирами, які визначають його ставлення до держави, ідентичності та країни-агресора [6, с. 21].

«Покоління війни» відіграє важливу роль у формуванні не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики України. Його представники активно підтримують міжнародну співпрацю, розуміючи важливість довгострокового стратегічного партнерства із західними країнами. Наприклад, молоде покоління, яке виросло в умовах війни, орієнтується на посилення зв’язків із Європою, що виявляється у високій підтримці таких ініціатив, як військова допомога від союзників чи санкційний тиск на Росію.

З моменту проголошення незалежності Україна визначила курс на європейську інтеграцію, напрямок якого послідовно відображено в її зовнішньополітичних пріоритетах. Перший офіційний контакт з Європейським Союзом відбувся 2 грудня 1991 року, коли міністр закордонних справ Нідерландів, який на той час головував у Раді ЄС, оголосив про визнання незалежності України. У вересні 1992 року відбулася перша зустріч на високому рівні між першим Президентом незалежної України Леонідом Кравчуком і Президентом Європейської Комісії Жаком Делором. Ця визначна подія стала каталізатором для відкриття представництва ЄС у Києві в 1993 році, а невдовзі після цього відбулося відкриття представництва України в Брюсселі.

Ставлення громадян України до перспективи євроінтеграції відіграє вирішальну роль у формуванні майбутнього країни, оскільки визначення курсу європейського розвитку не може покладатися лише на рішення дипломатів і політиків. Важливо враховувати громадську думку, адже саме пересічні громадяни зрештою реалізують євроінтеграційні процеси на практиці. Після початку російської агресії в 2014 році спостерігається зміна пріоритетів як на рівні суспільства, так і в політичних еліт. Стратегічна мета членства в Європейському Союзі та НАТО стала ключовою, оскільки саме ці структури розглядаються як гаранти безпеки та стабільності.  Громадська підтримка інтеграції в ЄС і НАТО стала потужним стимулом для зовнішньополітичної діяльності України. За даними соціологічних опитувань, рівень підтримки членства в НАТО зріс із 34% у 2013 році до понад 70% у 2023 році. Це зростання пояснюється усвідомленням суспільством необхідності міжнародних гарантій безпеки, особливо в умовах російської агресії. 

Політична культура, що включає орієнтацію на європейські демократичні цінності, стала підґрунтям для рішучого розриву із пострадянським простором. Як колишня радянська республіка, Україна була частиною єдиної радянської економічної системи протягом семи десятиліть, глибоко взаємопов’язана з сусідніми республіками через встановлені механізми взаємної торгівлі. Росія відігравала особливо значну роль у цих економічних відносинах, особливо в енергетичному секторі. Історично, ідеологічно та геополітично Росія традиційно вважала Україну частиною своєї сфери впливу та негативно реагувала на будь-які дії, що свідчать про поворот України до Європи.

Проте сучасні реалії, зокрема російська агресія, кардинально змінили зовнішньополітичну траєкторію України. Розрив партнерських відносин з Росією став каталізатором активізації євроінтеграційних прагнень України, оскільки орієнтація на ЄС та НАТО тепер розглядається як альтернатива залежності від російського впливу та основа для досягнення національної безпеки, стабільності та розвитку. Таким чином, європейська інтеграція стала не лише питанням зовнішньополітичного вибору, а й відповіддю на виклики, пов’язані з національною безпекою та незалежністю.

Для посткомуністичних держав процес «повернення» або «розвороту» до Європи тісно пов’язаний з питаннями національної ідентичності, а для певних соціальних груп – із бажанням залишити позаду негативну спадщину минулого або уникнути зв’язків з іншими. колишніх радянських республік. Для України питання ідентичності є особливо важливим, оскільки країна опинилася на перехресті складного переплетення цивілізаційних і соціокультурних трендів – глобалізації та національної самобутності, модернізації та постмодернізації, вибору між західною та східною орієнтаціями. Така ситуація породила стан «системної кризи суспільства», що охоплює питання державної, національно-культурної, соціальної та ідеологічної ідентичності [3, с. 268-288].

Під час політичних криз та суспільних змін українське суспільство неодноразово стикалося з рішеннями щодо переходу на європейський вектор розвитку. У цьому контексті вкрай важливо визнати, що інтеграція в європейський простір – це не лише зовнішній політичний курс, а й внутрішня трансформація, яка вимагає прийняття західних цінностей, таких як права людини, верховенство права, демократичні інститути та громадянське суспільство.

Оскільки Україна просувається в європейському та світовому політико-економічному контексті, її інтеграція неминуче передбачатиме прийняття європейських стандартів і підходів. Водночас збереження національної ідентичності слугуватиме основою для формування європейської ідентичності України, яка має поєднувати елементи власної культурної спадщини зі спільними європейськими цінностями, створюючи тим самим міцну основу для майбутнього розвитку.

На тлі посилення сусідніх країн Україна стикається з реальними загрозами втрати фактичного суверенітету, потенційно перетворення на транзитну територію чи периферійний ресурс для інших держав. У цій ситуації Українська держава має бути не лише об’єктом глобалізаційних та євроінтеграційних процесів, а й виступати ініціативним суб’єктом, здатним протистояти економічній, культурній та інформаційній експансії. Відсутність чітко визначеної національної стратегії, спрямованої на адаптацію до глобальних викликів і використання національних переваг, лише посилює ці загрози.

Література:

Бойко 2501О. Д. Україна в 1985–1995 рр. : основні тенденції суспільно-політичного розвитку; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж.  Київ, 2002. 306 с.

Варипаєв О., Міносян А. Політична свідомість та політична культура як ключові фактори становлення демократичного суспільства. Scientific Collection «InterConf», 2024. С.  149-153.

Гальчинський А. Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи. Методологічні аспекти. Київ: Либідь, 2006. 312 с.

Гантінґтон Семюел П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. Пер. з англ. Наталії Климчук.  Львів: Кальварія, 2006.  474 с. ISBN 966-663-189-X

Кисельов С., Рябов С. Політична культура в контексті загальнокультурного процесу України. Маґістеріум. Випуск 31. Політичні студії, 2008. С.5-19

Ляшенко О.О. Соціологічні маркери нового політичного покоління в Україні. Нове покоління українського політикуму в умовах війни та повоєнних суспільних трансформацій: матеріали круглого столу (Київ, 15 листопада 2022 р.) [Електронний ресурс] / За наук. ред. Ю. Ж. Шайгородського, С. Л. Чуніхіної ; Національна академія наук України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса; Національна академія педагогічних наук України, Інститут соціальної та політичної психології. Київ : Талком, 2023. С. 20-22.

Ребкало В. А. Політична культура. Політологія : історія та методологія / Андрущенко В. П., Антонечко В. Г., Ануфрієв Л. О. та ін. ; за ред. Ф. М. Кирилюка. Київ, 2000. С. 296-307.

Strauss, William; Howe, Neil. Generations : the history of America’s future, 1584 to 2069. New York : Morrow, 1991.

__________________________________

Науковий керівник: Яковлєв Максим Володимирович, доцент, кандидат політичних наук, завідувач кафедри міжнародних відносин, директор Школи політичної аналітики Національного університету "Києво-Могилянська Академія"



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2025

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота