ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАСАДИ СВОБОДИ ВІД САМОВИКРИТТЯ ТА ПРАВА НЕ СВІДЧИТИ ПРОТИ БЛИЗЬКИХ РОДИЧІВ ТА ЧЛЕНІВ СІМ’Ї В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ - Наукові конференції
Головна
UA PL EN

Вас вітає Інтернет конференція!

Вітаємо на нашому сайті

Рік заснування видання - 2014

ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАСАДИ СВОБОДИ ВІД САМОВИКРИТТЯ ТА ПРАВА НЕ СВІДЧИТИ ПРОТИ БЛИЗЬКИХ РОДИЧІВ ТА ЧЛЕНІВ СІМ’Ї В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

18.02.2025 11:39

[2. Юридичні науки]

Автор: Чечет Олександра Валентинівна, студентка першого року навчання магістратури, Київський національний університет імені Тараса Шевченка



Свобода від самовикриття - це базове та ґрунтовне право особи а також засада кримінального провадження, яка забезпечує доведеність вини стороною обвинувачення, дотримуючись найвищого стандарту доведення, який діє кримінальному провадженні. Цей стандарт, якого вимагають від сторони обвинувачення для доведення вини підсудного у кримінальному провадженні, має бути, як правило, поза будь-яким розумним сумнівом, про що наголошував Європейський суд з прав людини ( далі - ЄСПЛ ) у справі «Барбера, Мессеге та Хабардо». [1]

Отже, звертаючись до Основного закону - Конституції України - де у статті 63 встановлено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. У Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 01.11.1996 р. № 9 говориться, що з урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача чи відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань". Кримінальний кодекс України в ч.2 ст. 385 передбачає, що не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження досудового розслідування або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. [2, 73] У статті 7 Кримінально-процесуального КОдексу України міститься перелік засад кримінального провадження, де у п. 11 згадується  свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї. 

Так зване “право зберігати мовчання” кореспондує з положеннями Європейської Конвенції з прав людини, а саме зі статтею 6, де сформований принцип презумпції невинуватості та забезпеченості доведеності вини особи та одночасно з цим закладені підвалини для згаданого права на свободу від самовикриття та права не свідчити проти членів сім’ї та близьких родичів. У справі «Функе проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що «митна служба домоглася засудження пана Функе, щоб одержати деякі документи, наявність яких вона допускала, але повної впевненості щодо яких не мала. Не маючи змоги чи бажання отримати їх якимось іншим шляхом, вона спробувала примусити заявника самого надати докази нібито вчинених ним правопорушень. Особливості митного права […] не можуть виправдати порушення права будь-кого, кому «висунуті кримінальні обвинувачення» (відповідно до самостійного значення цього вислову в ст. 6 Конвенції), […] зберігати мовчання або не давати свідчень проти себе».  [3] Велика Палата ЄСПЛ звертала увагу в своїх рішеннях, що саме варто тлумачити як “самообмову”.  Таким чином, аби свідчення вважали самообмовними було “достатньо, аби вони істотно вплинули на позицію обвинуваченого”. Такого висновку суд дійшов зокрема у справі  «Саундерс проти Сполученого Королівства» (Saunders v. the United Kingdom). Через те, що особа кілька разів змінила свою версію подій, ставлення слідчих до підозрюваного змінилось. Як наслідок була змінена і лінія допиту, довіра до нього була підірвана, хоча він і не давав викривальних показів stricto sensu. [4, 52] 

В контексті роботи, я би хотіла звернутись до окремих проблем реалізації цієї засади в межах положень Кримінально-процесуального Кодексу України. Для цього звернемось до положень статті 42 КПК, де визначені права та обов’язки підозрюваного, обвинуваченого. Зокрема, зосередитись на наступних правах: підозрюваний, обвинувачений має право не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання; давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати; брати участь у підготовці досудової доповіді, надавати представнику персоналу органу пробації інформацію, необхідну для підготовки такої доповіді, ознайомлюватися з текстом досудової доповіді, подавати свої зауваження та уточнення. В той самий час законодавець визначає, що  підозрюваний, обвинувачений зобов’язаний надавати достовірну інформацію представнику персоналу органу пробації, необхідну для підготовки досудової доповіді. Не є допустимою ситуація, де законодавець в одній частині статті надає право не свідчити проти себе, створює та гарантує свободу від самовикриття особі, а в ішій частині зобов’язує її надавати “достовірну інформацію”, яка може зашкодити особі. Варто наголосити, що особа вважається невинуватою, допоки у встановленому законом порядку не буде доведено зворотне, а стандарт доведення “поза розумним сумнівом”. Ці гарантії існують з метою уникнення засудження невинуватих осіб та притягнення до відповідальності винних. А отже, тягар доведення покладається на сторону обвинувачення і вину має доводити саме вона. 

Хоча досудова доповідь і не може використовуватися у кримінальному провадженні як доказ винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину, але наявність в ній “достовірних відомостей,, які зобов’язаний надати підозрюваний, обвинувачений представнику персоналу органу пробації може стати підставою для упередженого ставлення правоохоронців та суду до особи, що не відповідає висновкам ЄСПЛ, які були наведені в роботі вище.

Література:

1. Барбера, М., Мессеге, П., Хабардо, Х. Справа «Барбера, Мессеге та Хабардо». Європейський суд з прав людини від 13 червня 1994 року URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57429 

2. Ківалов, С. В., Міщенко, С. М., Захарченко, В. Ю. (ред.). Кримінальний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. Харків: Одіссей, 2013. 1104 с.

3. Рішення Європейського суду з прав людини від 25 лютого 1993 року у справі «Функе проти Франції» (Funke v. France), заява № 10828/84. URL: http://www.juridischeuitspraken.nl/19930225EHRMFunke.pdf.

4. Європейський суд з прав людини. «Огляд практики Суду у 2018 році». Доступно за адресою: www.echr.coe.int  (CaseLaw/Case-Law Analysis/Overview of the Court’s case-law.)



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Інші наукові праці даної секції

Конференції

Конференції 2025

Конференції 2024

Конференції 2023

Конференції 2022

Конференції 2021

Конференції 2020

Конференції 2019

Конференції 2018

Конференції 2017

Конференції 2016

Конференції 2015

Конференції 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота