ДО ПИТАННЯ ПРО ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ВВЕДЕННЯ У ПРАВОВИЙ ОБІГ КАТЕГОРІЇ «ПУБЛІЧНА АДМІНІСТРАЦІЯ» - Scientific conference
Main page
UA RU EN

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2014

ДО ПИТАННЯ ПРО ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ВВЕДЕННЯ У ПРАВОВИЙ ОБІГ КАТЕГОРІЇ «ПУБЛІЧНА АДМІНІСТРАЦІЯ»

01.05.2014 00:07

[Section 5. Administrative law. Administrative judicial law. Customs and tax law. Municipal law]

Author: Масяйкіна Каріна Германівна, студентка магістратури, Дніпропетровський Національний університет ім. О. Гончара


Вітчизняна наука адміністративного права нині знаходиться у стані оновлення власного категоріального апарату. Це завдання, з одного боку, є вкрай необхідним, а з іншого, – доволі складним. У першому випадку мова йде про те, що Конституція України [1], виступаючи основним вектором розвитку національного законодавства, містить у собі чималу кількість теоретичних та правових новацій, втілення яких у життя має здійснюватися за рахунок норм адміністративного права, які, у свою чергу, мають бути наповненими новою ідеологією. 

Що ж до складності названого завдання, то вона, на наш погляд, у чималій мірі пов’язана з неготовністю доволі значної частини вчених сприймати нові дефініції та використовувати їх у процесі власної наукової та викладацької діяльності. З цього приводу відзначимо, що дехто з них, називаючи себе «ортодоксами адміністративного права», орієнтується, як наслідок, не на подальший розвиток наукової теорії, а на збереження теоретичних надбань радянської адміністративно-правової науки. Здавалося б, що зазначена позиція є власною справою кожного науковця. Проте, насправді, вона є надзвичайно небезпечною, оскільки подібні точки зору, особливо коли останні лунають з високих трибун, ставлять перед нелегким вибором молодих науковців, змушуючи їх вибирати між «неорадянською правовою теорією» та новітніми поглядами на вітчизняне адміністративне право. 

Автор даних строк орієнтується у своїх думках та поглядах на прогресивні течії в українській науці адміністративного права, підтримуючи ідею європеїзації як наукових теорій, так і відповідних правових актів. З огляду на це, мета даної статті полягає у продовженні дискусії навколо сутності та змісту категорії публічна адміністрація. Зазначений напрямок наукового пошуку є надзвичайно актуальним, оскільки даний термін є центральним елементом новітньої теорії адміністративного права, а раз так, то від результатів його аналізу будуть залежати межі правового регулювання названої галузі права.

Над вивченням даної категорії в останні роки працювали такі вчені як Т. М. Кравцова, Р. С. Мельник, А. А. Пухтецька та ряд інших вчених, які, на наш погляд, заклали необхідне теоретичне підґрунтя для подальших наукових пошуків у зазначеному напрямку. Отже, у межах даної статті планується розвинути існуючі точки зору щодо сутності та змісту категорії публічна адміністрація, зокрема, давши відповідь на питання про причини введення його у правовий обіг.

Аналіз вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, чинних нормативних актів, проектів майбутніх кодексі та законів, вивчення судової практики, дозволяє нам виділити щонайменше три причини, які викликали необхідність введення у правовий обіг поняття публічна адміністрація. Зупинимося на їх огляді докладніше.

Причина перша: зміна обсягу та ролі категорії державне управління 

Як відомо, у Конституції України 1996 р. не використовується термін державне управління, який довгі роки займав центральне місце у теорії адміністративного права. У даному випадку мова йде про те, що за радянських часів завдання адміністративного права полягало у регулюванні суспільних відносин, які складалися у зв’язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу реалізації широкої та різноманітної виконавчої та розпорядчої діяльності [2, с. 3]. Інакше кажучи, норми адміністративного права закладали правову основу діяльності суб’єктів державного управління.

Зміни, які відбулися у нашій країні на початку 90-х рр. ХХ ст., принесли з собою також і перегляд підходів до змісту державного управління. Державне управління перестало розглядатися в якості одного з трьох видів діяльності державних органів, втративши, як наслідок, своє панівне місце у теорії адміністративного права. Звичайно, що у даному випадку мова не йде про повне зникнення названої категорії. Наразі стоїть лише питання про перегляд його призначення та меж у сучасному суспільстві та державі, проте для цього необхідно визначитися із сутністю даного поняття. 

Аналіз наукової літератури свідчить про наявність доволі великої кількості підходів до розуміння категорії державне управління. Так, наприклад, Г. В. Атаманчук під державним управлінням розуміє практичний, організуючий та регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей у цілях її впорядкування, збереження чи перетворення, який спирається на владну силу [3, с. 38]. У свою чергу Ю. П. Битяк визначає державне управління в якості самостійного виду державної діяльності, що має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, особливої групи державних органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі повсякденного і безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом [4, с. 261]. С. Г. Стеценко підходить до тлумачення названого поняття з широкої та вузької позицій. У першому випадку мова йде про сукупність усіх видів діяльності держави, що реалізується у функціонуванні органів усіх гілок влади та місцевого самоврядування і спрямована на регулювання суспільних відносин. У другому, – про виконавчо-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади, а також інших органів, у частині реалізації ними виконавчо-розпорядчих функцій [5, с. 49].

Огляд наведених визначень державного управління, а також ряду інших, дозволяє погодитися з думкою В. Б. Авер’янова про те, що у більшості з них згадується про владний характер державного управління, тобто зазначене поняття розглядається через призму владно-організуючого впливу керуючих суб’єктів на спільну діяльність людей з метою їх впорядкування, координації та спрямування задля ефективного досягнення загальних (спільних) цілей і завдань цієї діяльності [6, с. 243]. Необхідно підтримати В. Б. Авер’янова також і у тому, що насправді діяльність органів виконавчої влади, як головного суб’єкта реалізації державного управління, власне, управлінською (владною) складовою не обмежується. На думку вченого, у сьогоднішніх умовах органи виконавчої влади у переважній більшості випадків займаються неуправлінською, або як пише автор публічно-сервісною, діяльністю, яка спрямовується на: забезпечення реалізації різних суб’єктивних прав, а також обов’язків громадян (а у відповідних випадках – і юридичних осіб); захист порушених прав шляхом розгляду і розв’язання у позасудовому (адміністративному) і судовому порядку адміністративно-правових спорів [6, с. 244].

Правильність зазначеної думки можна побачити на прикладі інституту адміністративних послуг, який в останні роки набуває свого поширення в Україні. Так, наприклад, Кабінетом Міністрів України було затверджено тимчасовий порядок надання державних, у тому числі адміністративних послуг [7]. Не можна не згадати також і про такі інституту, як інститут державно-приватного партнерства [8], інститут мирової угоди про припинення провадження в справі про порушення митних правил [9] тощо. Наведені приклади є яскравим свідченням трансформації форм та методів державної діяльності, що відповідно призводить до звуження сфери державного управління.

У ракурсі нашої розмови не можна не згадати і про європейську науку адміністративного права, представники якої також наголошують на тому, що органи виконавчої влади, реалізуючи покладені на них функції, діють не лише з використанням примусових (владних) способів, але і через надання приватним особам сприяння у реалізації закріплених за ними прав. 

Разом з цим, ми не можемо погодитися з думкою В. Б. Авер’янова про те, що до публічно-сервісних форм діяльності необхідно зараховувати також і адміністративне судочинство. На наш погляд, подібний крок є помилковим, оскільки призводить до об’єднання під одним знаменником діяльності органів виконавчої влади та органів судової влади (адміністративних судів). Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Забезпечення реалізації принципу розподілу влад досягається, у тому числі, шляхом розробки та прийняття спеціальних правових актів, тобто актів, які регулюють діяльність виключно одного органу (сукупності органів) державної влади. Визнати, що діяльність із здійснення адміністративного судочинства відноситься до публічно-сервісної діяльності та, відповідно, становить предмет правового регулювання адміністративного права, означало б необхідність поширення на представників судової влади (суддів) законодавства про державну службу, положень нормативних актів про адміністративні послуги тощо. 

Отже, в якості проміжного висновку, наголосимо на тому, що нині діяльність державних органів не обмежується лише управлінськими формами. Для останніх досяжні також і інші форми роботи, які не несуть у собі владно-організуючих елементів. 

Поряд з викладеним, принциповим є також і питання про виокремлення суб’єктів державного управління. Якщо знову повернутися до озвучених вище визначень категорії державного управління, то ми побачимо (особливо яскраво на прикладі результатів творчості С. Г. Стеценка), що доволі часто до кола суб’єктів державного управління зараховуються усі без виключення органи державної влади. Однак, зазначений підхід, як уявляється, знову ж таки несе у собі небезпеку ігнорування принципу розподілу влади, оскільки певним чином стирає відмінності між діяльністю різних органів державної влади. Виникнення широкого підходу до тлумачення державного управління відбулося за радянських часів, тобто тоді, коли на офіційному рівні було заборонено навіть згадувати про теорію поділу влади, у зв’язку з чим, у СРСР була затверджена концепція її неподільності. Зрозуміло, що за таких умов широке тлумачення державного управління ні у кого не викликало заперечень. Проте на сьогоднішній день подібна концепція є застарілою, що обумовлює необхідність пошуку нових підходів до пояснення сутності і змісту поняття державне управління. 

На наш погляд, державне управління є однією з можливих форм діяльності насамперед органів виконавчої влади, що однак не виключає можливості участі в його здійснення також і інших суб’єктів. У даному випадку, мова йде про Президента України, органи прокуратури, Службу безпеки України, Національні комісії з регулювання природних монополій, тобто усі ті державні інституції, які займаються втіленням у життя Конституції та законів України, не займаючись при цьому законотворчістю та судочинством. 




Література:

1. Конституція України : зі змінами та доповненнями / прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – Х. : Весна, 2012. – 48 с. 

2. Советское административное право : учебник / под ред. Р. С. Павловского. – К., 1986. – 416 с. 

3. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. – М.: Юрид. лит., 1997. – 400 с. 

4. Адміністративне право України / За ред. Ю. П. Битяка. – Х.: Право, 2001. – 528 с. 

5. Стеценко С. Г. Адміністративне право України : Навчальний посібник. – Вид. 3-тє, перероб. та доп. – К.: Атіка, 2011. – 624 с. 

6. Державне управління: Європейські стандарти, досвід та адміністративне право / [В. Б. Авер’янов, В. А. Дерець, А. М. Школик та ін.] ; за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – К. : Юстініан, 2007. – 288 с. 

7. Про заходи щодо упорядкування державних, у тому числі адміністративних послуг : Постанова Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 р. № 737 // Офіційний вісник України. – 2009. – № 54. – Ст. 1871. 

8. Про державно-приватне партнерство: Закон України від 01.07.2010 р. № 2404-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 40. – Ст. 524. 

9. Про затвердження Типової мирової угоди про припинення провадження в справі про порушення митних правил : Наказ Міністерства фінансів України від 28.05.2012 р. № 607 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 52. – Ст. 2105. 



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Another articles in this section

Сonferences

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021

Conference 2020

Conference 2019

Conference 2018

Conference 2017

Conference 2016

Conference 2015

Conference 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота