ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ - Scientific conference
Main page
UA RU EN

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2014

ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ

30.05.2017 16:03

[Section 5. Administrative law. Administrative judicial law. Customs and tax law. Municipal law]

Author: Світлична Анна Віталіївна, студентка 5 групи 2 курсу, Інституту підготовки кадрів для органів Юстиції України Національного юридичного університету ім. Я.Мудрого


Питання про реформу методів управління культурою та впровадження нових підходів до адміністрування, постало ще з моменту проголошення незалежності України.Але, на жаль, в нашій країні такі реформи вводяться надповільно і не відповідають сучасним викликам. Цьому є виправдання- політична нестабільність та економічна криза в державі. Поштовхом  до сьогоднішніх змін стає європейський вибір країни та бажання влитися в простір світової спільноти. Намагання України вступити в Європейське співтовариство спонукає до підпорядкуваняя європейським стандартамрізних сфер державного управління, в тому числі і галузі культури.

Особливо важливо відмітити, що в вітчизняній адміністративно-правовій науці ще не склалося єдино¬го розуміння культури як об’єкта державного управління.[1]Так, на думку Колпакова В.К«культура» - це сукупність матеріального і духовного надбання певної людської спільноти(етносу, нації), нагромадженого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передається від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти.[2]

В Україні і нині функціонує застаріла система органів виконавчої влади на місцях.   Хоча на них і покладено відповідальність за реалізацію державної політики у сфері культури, контроль з боку вищих органів культури за їх діяльністю відбувається лише декларативно. Ці функції належать і відповідним органам місцевого самоврядування, які так само опосередковано здійснюють контроль за управлінням сфери культури регіону. Коли рішення у сфері культури між цими двома місцевими видами органів управління є узгодженими, то управління у сфері культури є ефективним. Управління сфери культури на локальному рівні у країнах – членах ЄС, зокрема Італії, Франції, Польщі, Німеччині, здійснюється представницькими органами чи інституціями місцевого самоврядування, які представляють інтереси певної громади і діють відповідно до потреб регіону. Серед повноважень, які були делеговані їм державою, є формування місцевих податків, установлення фінансових стимулів для підприємницької чи спонсорської діяльності у сфері культури, формування місцевих бюджетів, продаж чи заборона приватизації закладів культури, утримання комунальних закладів культури. Ці органи підзвітні і підконтрольні місцевим громадам. Саме громадськість вирішує важливі питання розвитку культури свого регіону та контролює дотримання місцевими представницькими органами дотримання культурних прав.Разом з тим держави не перестають надавати фінансову підтримку представницьким органам чи органам місцевого самоврядування на розвиток галузі культури регіону.[3]. Цікавим є досвід Франції, яка за ринкових умов створила систему державного патронату над національною культурою. Міністерство культури Франції, з часу свого створення (1959 р.) підтримує широкий спектр культурної діяльності, для чого розробляє програми підтримки мистецьких проектів, мистецької освіти, охорону національної культурної спадщини, підтримки видання книжок тощо. Головними пріоритетами цих програм є не лише підтримка національного мистецтва, а й доступ якнайширших верст населення до культурних надбань країни [4].

Важливим фактором успішності реформування публічного управління у сфері культури європейських країн є залучення громадськості до процесів управління, що впливає на якість надання культурних послуг і забезпечення реалізації прав громадян. Один з європейських дослідників Колін Мерсер у своїх працях закликає органи місцевого самоуправління створювати умови для нового покоління культурної політики, яка має реалізовуватись у контексті участі громадськості, сприяти розвитку нових форм громадської активності та одночасно мобілізувати різні види людського, соціального та культурного капіталу, інші ресурси, що є головним джерелом підтримки культурної політики [4].

Українська культура проявила себе як повністю неконкурентноздатна зі світовим культурним простором, а рішення ,які приймаються органами державної влади не є відповідними до викликів сучасного часу. Напротивагу, ЄС блискуче відображує  нам актуальні підходи щодо управлінської діяльності у сфері культури. Наша культура різноманітна, багата пишними традиціями  та лише потребує нового поштовху з точки політичного регулюваня та процедури прийняття рішень, які б дали їй змогу розвиватися.

Проналізувавши основнінедоліки управління у сфері культури і проблем розвитку галузі в Україні, можна дає змогу виділити основні завдання для держави, що мають сприяти модернізації сфери культури, а саме:

1) Розробити осучаснену систему управління у сфері культури на основі власних здобутків та досвіду країн-членів ЄС. 

2) Провести послідовне реформування законодавчої бази відповідно до нових умов розвитку держави. Слід зазначити, що змін потребує також система податкового і бюджетного регулювання. 

3) Створити план стрімкого розвитку культури країни та провести моніторинг досягнень по його втіленню. Також потрібно і надалі досліджувати міжнародні стандарти у сфері культури.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Another articles in this section

Сonferences

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021

Conference 2020

Conference 2019

Conference 2018

Conference 2017

Conference 2016

Conference 2015

Conference 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота