ІНСТИТУТ ДОГОВОРУ В РИМСЬКОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ ТА СУЧАСНІЙ ЦИВІЛЬНО- ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ - Scientific conference
Main page
UA RU EN

Congratulation from Internet Conference!

Hello

Рік заснування видання - 2014

ІНСТИТУТ ДОГОВОРУ В РИМСЬКОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ ТА СУЧАСНІЙ ЦИВІЛЬНО- ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ

31.05.2018 16:10

[Section 3. Civil and family law. Civil judicial law. Commercial law. Housing right. Obligation law. International private law. Labour law and public guarantee law]

Author: Мошкутело Марина Сергіївна, студентка 2 курсу магістратури, Інституту політології і права, Національного педагогічного університету імені Михайла Петровича Драгоманова, м. Київ, Україна


Історії розвитку римського обов'язкового права, в тому числі договірного, присвячена чимала кількість томів багатовікової  літератури. Вченими XIX ст., рубежу XIX - XX ст. (Дернбург, Барон, Виндшейд, Гірар та ін.)  були розроблені основні, прийняті в сучасній науці підходи до вивчення цієї галузі права, виділені основні особливості окремих інститутів, здійснена їх систематизація. 

Найдавнішій епосі були, зокрема, відомі зобов'язання зі зберігання, а також такі правові форми як манціпація, нексум, судова поступка, які вже тоді мали зобов'язальний характер. При цьому всі зобов'язання, за винятком товариства, були односторонніми. Особливістю манціпації, нексуму і судової поступки було те, що вони реалізовували функції декількох угод договірного характеру [4].

Процес визнання правовою практикою дійсності низки зобов'язань, що створювалися без ритуальних формальностей, спричинив за собою серйозні структурні зміни в римському зобов'язальному праві. У найдавнішу епоху процедури mancipatio nummo uno, nexum, in iure cessio представляли собою реальну передачу речі та влади на неї) і встановлення зустрічного зобов'язання по оплаті. Відхід від ритуальної передачі речі спричинив необхідність визнати встановлення зобов'язання по її передачі. В результаті неформальної угоди сторони брали на себе взаємні зобов'язання - передачі речі (купівля - продаж, найм) і оплати її ціни. У договорі товариства таке розуміння змісту договору було відомим ще з найдавніших часів (мається на увазі консенсусний характер societas). Таким чином, дані правові явища представляли собою рівносильні двосторонні зобов'язання з певним змістом.

       Тому, без сумніву, початковим етапом розвитку нового, так званого   «договірного права» стало визнання правовою практикою зобов'язань, укладених без здійснення давніх процедур. Для цього було необхідним досягнення неформальної угоди по сутнісним умовам (елементам змісту) відповідної угоди. Укладення угоди в певних випадках означало відмову від ритуальних форм (купівля-продаж, найм, товариство), метою ж такої угоди було прийняття сторонами відповідних взаємних зобов'язань. Укладаючи договір без здійснення формальних обрядів сторони мали право чекати від контрагента прийняття ним на себе зобов'язань, традиційних для відповідних ритуальних процедур, розраховуючи при цьому на сумлінність один одного. У свою чергу претори, захищаючи в позовних формулах права сторін, що укладали такі договори, створили тим самим договори ex fide bona.

Відмітимо, що норма римського договірного права виражається в позовній формулі, яка захищала інтереси сторони, яка уклала з контрагентом неформальним способом угоду-договір) певного виду. Вид договору і відповідно позовної формули (норми) визначалися функціональними особливостями угоди і соціальними, економічними, побутовими потребами, які реалізовувалися виникаючими взаємовідносинами сторін. Позовна формула видавалася претором у випадках, якщо конкретні соціальні, економічні, побутові відносини спиралися на сформовану правозастосовчу практику (засновану, як правило, на законах XII таблиць), або мали аналогії в чинному праві.

Зі створенням таких правових форм як mancipatio nummo uno, nexum, in iure cessio починається трансформація власне угоди до договору. Це означає, що економічні і правові потреби і інтереси реалізовувалися вже не в рамках здійснюваного ритуалу, а поза, точніше після нього. Якщо угода спочатку вабила за собою тільки відповідальність відчужувача за якість і випадки виселення і не вабила обов'язки з боку покупця, то зі вживанням nuncupatio стає можливим встановлення зобов'язання, виконуваного згодом. Разом з цим угода втрачала переважно речово-правовий характер, набуваючи також і зобов'язально-правового.

 Зобов'язання за угодою залишалися односторонніми, проте способи їх встановлення і звільнення від них залишалися занадто формалізованими. І тільки,  коли стародавні ритуали перестали задовольняти зростаючі потреби обороту речей, розпочався  процес визнання правовою практикою дійсності таких угод, які відбувалися та точніше укладалися) без ритуальних формальностей,  перш за все в економічно найбільш важливих і поширених угодах.

Поряд з описаними процесами в правовому змісті окремих угод виділялися  сутнісні елементи, які послужили факторами-конструкціями  для створюваних договорів.  Такими елементами стають:  оплатна передача влади на річ (купівля-продаж); оплатна тимчасова передача влади на річ (найм); загальна господарська мета сторін (товариства); передача на збереження речі з подальшим поверненням (зберігання); передача речі в тимчасове користування (позика); обіцянка зробити які-небудь дії (доручення) [4].

Виділення цих елементів не представляло проблеми для правової практики, оскільки  вони вже були закладені в правовому змісті найдавніших формальних процедур, або, в явищах права, що стали аналогіями майбутніх договорів. 

У ч. 1 ст. 626 чинного ЦК України 2003 р. договір визначається  як угода двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків [1]. У науці цивільного права України договір розглядається як угода (юридичний факт), правовідносини-договірне зобов'язання, документ, правовий актрегулятор суспільних відносин.

В  цивільному праві України, договір, перш за все, розглядається в якості угоди, тобто дії суб'єктів цивільного права, спрямованого на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір як угода є юридичним фактом, і тому завжди тягне за собою правові наслідки. Договір - це не завжди  вольова, правомірна дію. На думку більшості вчених, правомірність є одним з визначальних ознак угоди.

Класична теорія договору не здатна в повній мірі відобразити сутність договору як правового явища, оскільки його правова природа складна і багатогранна: він є і правовим актом-регулятором суспільних відносин, що виникають між його сторонами, і юридичним фактом, і правовідносинами-договірним зобов'язанням. Тому можна погодитися цілковито із вітчизняними науковцями щодо того, що доцільно розглядати договір комплексно, за допомогою «триєдиного підходу», об'єднуючи основні підходи до розгляду договору (договір-юридичний факт, договір-правовідношення, договір-форма, яку правовідносини приймають) [2].

На сьогодні досить чітко спостерігається посилення європейського впливу на національне приватне право, що в підсумку може привести до мінімізації відмінностей у підходах як до власне визнання поняття договору в цивільному праві, так і до правового регулювання договірних відносин в цілому.

Наразі юридичні норми, які регулюють укладення, зміну і розірвання договору, є стрижневою частиною інституту договору, які в його межах здійснюють регулювання відносин з приводу укладення, зміни і розірвання договору. Із цією частиною інституту договору пов'язане вирішення багатьох питань, починаючи від виникнення ініціативи укласти договір до настання наслідків розірвання договору. Укладення, зміна і розірвання договору визначається як сукупність дій осіб, що спрямовані на набуття, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків в майбутньому [3].

Підкреслимо, що  договір не укладається в ті вузькі рамки, які для нього встановлює українська  юриспруденція (угода, угода, правовідносини, документ, джерело). Це і організаційне утворення, і основа інтеграційних процесів, і елемент більшості інститутів, і стійкий тип поведінки, і процедура вирішення конфліктів, і система норм, і джерело нормативного регулювання, і механізм економічної взаємодії, і ідея ціннісного характеру, уявлення про «ідеальний тип» держави, права, економіки та т.д.

Список джерел:

1. Цивільний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України  16.01. 2003 р. //  Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 6, ст.56

2. Актуальні проблеми приватного права: договір як правова форма регулювання приватних відносин: матеріали наук.-практ. конф., присвяч. 95-річниці з дня народж. В. П. Маслова : (Харків, 17 лют. 2017 р.) / Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого, Каф. цив. права, НАПрН України, Харків. обл. осередок Всеукр. громад. орг. ”Асоц. цивілістів України”. — Харків : Право, 2017. — 337 с.

3. Римське право як підґрунтя сучасного права Європи: матеріали Міжнарод. наук.-практ. конф. ”Римське право і сучасність”: актуальна проблема : [м. Одеса], 27 трав. 2016 р. / Нац. ун-т ”Одес. юрид. акад.”, Півд. регіон. центр НАПрН України, Каф. цив. права, Декада ”Десять кроків до Європи” ; [за заг. ред. Є. О. Харитонова ; упоряд. Б. В. Фасій]. — Одеса : Фенікс, 2016. — 263, [9] с.

4. Підопригора О. А.Римське право: підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов ; М-во освіти і науки України. — 4-те вид. — Київ : Юрінком Інтер, 2014. — 525 с.

_________________________________

Науковий керівник: Пєсцов Руслан Геннадійович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри галузевих юридичних дисциплін факультету політології та права, Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
допомога Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Another articles in this section

Сonferences

Conference 2024

Conference 2023

Conference 2022

Conference 2021

Conference 2020

Conference 2019

Conference 2018

Conference 2017

Conference 2016

Conference 2015

Conference 2014

:: LEX-LINE :: Юридична лінія

Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки

Наукові конференції

Економіко-правові дискусії. Спільнота